Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
– Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі!
– крикнув з досади Шрам да скоріш і поїхав од неї.
– Сіль тобі на язик, печйна в зуби!
– оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька. Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
– Отак,- каже,- діду! Не схотів їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
– Е, да се Шрам до мене говорить!
– каже божий чоловік.

–  Як отеє тебе господь сюди заніс?- питає Шрам.
– Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жодною мірою, да оце й під Ніжень затягли.
– Нащо ж ти їм тут здався?
– Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. «Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника». Так отеє живу тут да й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, то що. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем ізчепивсь.
– І отеє тобі одогрівати таку гадюку!
– А чому ж? Мені усі ви рівні; я в ваші чвари да свари не мішаюсь.
– Іродова душа!
– каже Шрам.- Трохи мені остатнього сина не спровадив на той світ!
– А що пак твій Петрусь? Як мається?
– Тут ізо мною. Насилу, бідний, на ноги знявсь.
– Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
– Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
– Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
– На яку раду?
– Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от

ізозвав раду ще в Батурині.
– Так і Гвинтовка там?
– Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього діла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному місті? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене. Да з сим словом одвернувсь і пішов собі гаєм. Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки. Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп,

і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного, а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного. Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрама да й каже сміючись: - Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому. А

Шрам понуро: - Се вже так: дігтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме. Як ось, тілько що наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другі. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо дві й волів ведуть за собою.
– Еге, добродійко!
– каже Шрам Череванисі.- Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
– Се ще не диво,- каже Череваниха,- а диво, що он якого звіря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате?
– закричала до Гвинтовки.
– Привітай лиш нежданих гостей.
– І жданих, і давно званих!
– каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана.
– Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
– А кому ж би була нужда,- каже Шрам,- забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
– Ну, вже такої радості я й не сподівавсь!
– каже Гвинтовка.
– Настусю,

Настусю-серденько!
– крикне, обернувшись до будинку.
– Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали! У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
– Княгине моя, золото моє!
– каже їй Гвинтовка.- Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан

Шрам із сином. Його всяк знає на Вкраїні і в Польщі. Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе. Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А

Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне не своїм голосом: - Ридван!
– да й упала без пам'яті. Усі засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що тому за причина.
– Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатці: ридван сей узяли ми під Зборовом, а в ридвані сидів князь із княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали. Княгиню тим часом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.
– Бач, лядське кодло!
– каже тоді крізь зуби Гвинтовка.- Я думав, вона вже забула прежні норови, аж, мабуть, вовка скілько хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!
– Га-га-га!
– засміявсь Черевань.- Хіба ж я тобі не казав: «Ей, не бери, бгате

Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!» - Цур йому!
– каже Гвинтовка.- Годі вже про се! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, черті!
– гукнув Гвинтовка на свої слуги.- Чого стоїте поторопівши?

Однесіть панію в покої.
– Скажи, бога ради,- спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці,- що отеє за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими турами по Дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.
– Інший,- каже,- панотче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево при самому корені.
– Га-га-га!
– засміявсь веселий Черевань.- Се вже, бгатику, справжня загадка.
– Он, бачите,- каже Гвинтовка,- ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі да салогуби. Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з іми в магістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпаргал із вислою печаттю!
– Да що ж тобі заподіяли сі добрі люде?
– питає Шрам.
– Справді, що добрі!
– каже, всміхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув, панотче, як сі добрі люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють да компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде значний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.
– Да підожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сторона?
– Отеє ще!
– каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська.
– А чого ж ти водишся з запорожцями?
– Хто се тобі сказав?
– Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними не згірш од міщан.
– Плюй ти, панотче, тому в вічі! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!
– Так, так,- каже собі крізь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що ти пан, хоть і не кажи. А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги: - Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамаликах! Женіть батогами з двору хамове кодло!
– Казна-що, бгате!
– каже Черевань.- Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога! А Шрам, не витерпівши, додав: - Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
– Як отеє так?
– крикне Гвинтовка.
– Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі. Почервонів, як мідень, Гвинтовка.
– Батьку!
– каже.- Од одного тебе я стерплю такі речі, не проливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох! Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.
– Ну, ну, угамуйсь,- каже Шрам,- хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе. А сам собі подумав: «І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?» - І справді,- каже Гвинтовка,- припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,- каже знов до Шрама,- дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора! Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів - сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?

–  Не честь, не слава хіба козакам,- каже господар, гледя на неї,- що в їх такії слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папі, високоімснитая княгиня! А Череваниха каже: - Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй - у добрий час мовити - чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?
– Е, сестро!
– одвітує Гвинтовка.
– Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку. Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині!

Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.
– Боржій, боржій, жінко!
– покрикує на неї Гвинтовка.- Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало. Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
– Пийте тепер безпечніше, дорогії гості,- каже господар,- ляшка вас не отруїть.
– А од їх роду - не во гнів твоїй жінці - се іноді й станеться,- каже Шрам.-