Тим-то й тепер, походивши, посумовавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов своїм звичаєм блукати по пущі, чи не розжене свого смутку. Взявши на ліву руку од дороги, пішов узенькою стежечкою, і як не звертав свої думки то на панотця, де то він обертається, то на тривоіу по Вкраїні, а серце знай своє шепче. Вже час немалий іде він пущею, коли ж виходить на лощину, гляне

–  кінець лощини із-за дерева димок. Сонце вже піднялось геть-то, так дим унизу поміж деревом синій, а вюрі наче золотий серпанок. Дивиться Петро, аж і огорожа,

і хатка мріє оддалекй. Вже він хотів звернути набік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне - іде супротив його од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, мабуть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку да й каже: - Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись! Як же здивовавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо се він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже. І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.
– Поздоровляю,- каже,- по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мовити правду - не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
– Не знать що ви говорите, братику!
– каже йому дівчина, дивлячись люб'язненько йому в вічі і ще таки держачи його за руку.
– Мовчи, бабо!
– сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь

іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… Та чи з тобою ж про сі речі вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра,- покидав зовсім сей світ, набитий бабами та всякими химерами, уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти в далеку дорогу, так що ж? Учепились за мене добрі люде і таки вернули назад. Думають, куди яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от у кого товку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть ніякогісінького жалю!
– Скажи ж мені,- перебив його мізкованнє Петро,- як отеє ти опинивсь на сім боці?
– А так,- каже,- що взяли добрі люде та й давай няньчити, сповивати, купати, наповати усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею та й на божий мир дивиться по-людськи.
– А побратим же твій де?
– спитав Петро.
– Побратимові,- каже,- моєму тепер доволі діла. Хочемо задати перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі.

Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.
– Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не загадками.
– Кажи йому ясно!
– засміявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт скаже тобі що-небудь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили.

Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому

ік ранку, щоб і бояре царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кармазини… У Петра од таких речей аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого панотця і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, да згадав, що панотець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь і їй у козацьких чварах не досталось, а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?.. «Заведу про неї річ із запорожцем!» Да й натякнув про Лесю.
– Ге-ге-ге!
– каже, зареготавши, запорожець - Невже ти ще й досі не викинув з голови тії дурниці? Мені здавалось, досить пустити чоловікові піввідра крові, щоб одумавсь, аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
– А ти, вразький прудиусе,- каже сміючись Петро,- невже б то занедбав дівчину, що бивсь за неї, мов скажений?
– Пху!
– аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку пакость!

Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то, їй-богу,- от велике слово «їй-богу»,- усіх оддам за люльку тютюну! Полегшало в козака на душі.
– Ну, куди ж,- каже,- отеє ти ідеш?
– Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… се сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв

Черевань. А що бак Черевань?
– Тут із нами у Гвинтовки,- каже Петро.
– Дак ми з тобою сусіде,- сказав запорожець.- Ну, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли тілько проживе тепер [мирно] хоч одна душа на Вкраїні. А поки що ходімо лиш у хату та поснідаймо. Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на сніданнє.
– От і моя ненька старенька,- сказав Кирило Тур, да й каже матері: - Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом. А Петрові шепче на ухо: - Я не скажу їм, що не який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк не збагнуть, що сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі заставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано - баби. Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала його трактовати. Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на кружечку і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.
– От як мене втішив на старість господь милосердний!
– каже до гостя,- Не думала я вже бачити довіку свого синка, свого ясного сокола! І обняла Турову голову, і поціловала його в чуприну, - Годі, годі, мамо!
– каже запорожець.- Ти б, здається, тілько й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: «Іди собі геть: нам таких маміїв не треба!» - А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ?
– сказала мати.
– Паніматко!
– крикне запорожець.- Не давай волі язику, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч півдня! Як можна узивати проклятим славне Запорожже!
– Щоб воно тобі запалось!
– каже крізь сльози мати.- Узяло воно в мене, наче сира земля, чоловіка - не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина - не дознаю я щастя й при старості літ!
– Ну, що ти вдієш із сими бабами!
– каже, засміявшись, Кирило Тур.- У їх щастєм зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо.

Тепер Січ буде недалечке: у Романовського Куті. Правда, й туди вашому брату все одну - дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу.
– Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий!
– каже мати.
– Чому не Маруся!
– одвітує Кирило Тур.- Так не для баб же создав господь козака. Є в його що-небудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці важні! Нічого сказати, важні млинці! Тілько що се сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки: - Пугу! Пугу! Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не впервинку було се низове пугання, тілько ж ніколи не було їм так страшно.
– Ох, моя матюнко!
– крикне Кирилова сестра.
– Чого ж се мене такий страх ошиб?