Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,- хочуть двори ламати да грабовати старшину.
– А що ж ваш полковий суддя робить?
– спитав Гвинтовка.
– А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
– Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка.
– І тобі отеє байдуже, добродію?
– А що ж би мені робити?
– На коня та гамовати козаків!
– Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
– Да що по тому пірначеві!
– каже Костомара.- Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
– Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
– Еге-ге!
– каже потиху сотник Костомара.
– Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли… Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
– Пане Гордію, сотнику!
– каже, засміявшись, Гвинтовка.- Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо. Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'іхав назад до

Ніженя ні з чим.
– Послухай, братику мій любий!
– озвалась тоді Череваниха.- Як говорив ти з

Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
– Ось лихо!
– каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться.
– Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
– Бо не жіноче діло до них дослухатись!
– сказав понуро Гвинтовка.
– У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш… - Що то значить жити під самим Києвом!
– перебив її Гвинтовка.- Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка! Да й вийшов із світлиці. Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у

Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й

Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться

Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари. Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,- чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга. На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки.
– Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і

Сомко, і наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати. А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи». Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей. Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики.

Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка

їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету.
– Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському!
– кричать козаки.
– Е, се князь наш!
– гукне один у личаковому кунтуші.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його: - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
– Що ж ти чув?
– Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову: - Як ти думаєш? Чия візьме?
– А чия ж, як не Івана Мартиновича!
– Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
– Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять. Проїхали ще трохи.
– Чи правда бак,- питає один бурлака в другого,- що вчора ховали війтенка? А той йому - А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки.

Зроду ніхто таких похорон не зазнає. Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав

Іванець Сомка!
– О, Іванець - собака!
– каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
– Авжеж!
– І Сомко згодивсь?
– Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тілько засміявсь.
– Нехай,- каже,- б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
– Ти запорозька сторона, Остапе?
– питає в його вівчар з ціпком.
– Щоб вони,- каже,- виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
– Як! За що се?
– За що? Є за що!.. Гм! Сказано - не вір жінці, як чужому собаці!
– Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
– Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди!
– Йо?
– І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було»,- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять.

Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
– Та то тобі на похміллє так іздалось, брате.
– Іздалось!
– аж крикнув коваль.- А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А вона, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з богом!» А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?» Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: «У раду! У раду! У раду!» Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
– Ну, вже, брате,- каже інший,- з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись: - Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
– Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять. Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
– І ти,- каже,- отеє супротив Сомка й панотця? А той: - Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму панотцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді стоїть!
– да й потяг далі. Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з