І було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:

– Не придавіть зовсім!

…Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Ідіть випийте води!

Редактор Карк підвівся і, як хорий, пішов до дверей.

Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбивав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечері – задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: грунт, рілля – пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини – і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями – і тільки. За заводським парканом тиша – ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.

Редактор Карк заговорив до дівчат:

– Відкіля ви?

– Хі! хі! хі!

Але одна сміливо сказала:

– Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат? Здригнув.

– Відкіля це ти знаєш?

– Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала:

І говорила:

– Бач, і той лізе в комісари – ципльонок.

– Да… – сказав і одійшов. Думав…

…Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі – неп.

Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.

Але він каже:

– Практика – річ велика. Це життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трішки й нагадує… та треба жити.

Карк нервово кинув:

– Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив:

– Після пожежі маленький дим і… смердить.

І розійшлись.

Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна стихія: степова пожежа… А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі…

…Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі…

Так снилося.

Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов'яни навпаки – така вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться.

Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – інтересно, до чого я прийду?

Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм – коли конче запаскудимо життя.

В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц Нюсю. Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання – як ви гадаєте?

Навіщо стільки розділів?

Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.

Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника.

Спокійно:

– Добре.

Чуття казало:

– Тепер багато знайдеться.

Стрічав руду борідку – це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило. Каже:

– Практика – велика річ, хоч і життьова пошлість.

Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.

Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.

Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.

Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.

З вікна видно третину міста – з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними – тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?