Її вразили такі прості, такі буденні думки. Піднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця відбилися на вологій шкірі. Саша обережно переклала їх з правої руки в ліву.

Що з ними робити? Зберегти, викинути?

Дзвінок у двері змусив її сіпнутись. Одна монета зісковзнула з долоні й покотилася під розкладачку. Нервуючись, Саша намацала її на запилюженому килимі, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокій.

– Хто там?

Теоретично це могла бути мама. Або, скажімо, листоноша. Або…

– Це я. Відкривайте.

Саша сахнулася.

У всій квартирі порожньо – сусіди на пляжі. Двері замкнені… тонкі двері з пресованої тирси, оббиті дерматином.

Монети прилипли до мокрої долоні. Утримуючи їх у кулаці, Саша однією рукою відімкнула двері – вийшло не відразу.

– Добренький деньок, – чоловік у непроникних окулярах переступив поріг. – Я ненадовго. Ходімо на кухню.

І пройшов по коридору, перший, наче багато разів бував у цій квартирі, наче був її хазяїном. Утім, будинок типовий, типовіших і не буває…

Саша пішла за ним, наче на прив’язі.

– Сядьте, – чоловік виставив табурет на середину кухні. Саша сіла – у неї підігнулися ноги. Темний чоловік сів напроти.

– Монети?

Саша розтисла кулак. Троє золотих кружалець лежали на червоній долоні – вологі, в крапельках поту.

– Дуже добре. Залишіть собі. Збережіть, будь ласка, всі до одної. Усі, які будуть. Не треба морочитися з купальником – заходити у воду треба голяка, нічого страшного нема, ніхто не дивиться. Продовжуємо купатися без пропусків і запізнень. Завтра. Післязавтра. Через два дні.

– Я другого числа їду, – сказала Саша й сама була вражена, як тонко й жалісно пролунав її голос. – Я… у мене квитки на поїзд. Я ж не тут живу, я…

Вона була впевнена, що темний гість звелить їй поселитися в селі на віки вічні й заходити у воду о четвертій ранку і в січні, і в лютому, і до самої старості.

– Я ж сказав, що не вимагатиму нічого неможливого. – Він повільно розтяг губи, і Саша з подивом зрозуміла, що він усміхається. – Другого числа на світанку скупаєтесь. А після сніданку поїдете.

– Можна?!

– Можна, – чоловік підвівся. – Не проспіть.

І покрокував до дверей.

– А навіщо це вам? – пошепки спитала Саша. Та відповіді не почула.

– Ти куди? – мама звелася на лікті.

– Купатися.

– Ти що, здуріла? Ану ляж негайно!

Саша перевела дух:

– Мамо, мені дуже треба. Я гартую волю.

– Що?

– Ну, волю гартую. Треную. Вранці… Вибач, я спізнююсь.

Задихаючись, вона вибігла на пляж. Нервово озирнулась – ні душі, навіть вікна пансіонату не світяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла білизну, кинулась у воду й попливла кролем, наче намагаючись вирватися з власної шкіри.

Не вистачало дихання. Саша перейшла на «пляжний брас», сильно загрібаючи ногами, високо піднявши підборіддя.

Пливти було приємно. Раніше вона ніколи не купалась голяка і не припускала, що це так чудово. Холодна вода поколювала голочками, зігрівала й зігрівалася. Саша двома руками вхопилася за буй і завмерла, погойдуючись, невидима з берега.

А може, назад не вертатися? Рвонути далі, через усе море, до Туреччини…

Вона перевернулася на спину і, ліниво змахуючи руками, попливла до берега. Нечисленні ранкові зірки розчинялися повільно, наче крупинки цукру в холодній воді.

Саша розтерлася рушником і одяглася в кабінці. Вийшла, прислухалася до себе – нічого не відбувалося. Вона покрокувала до виходу з пляжу; її скрутило навпроти сарайчика з лежаками, замкненого на висячий замок. Закашлявшись і схопившись за горло, Саша вивергла з себе чотири золоті монети.

На третій ранок купань її знудило вже в квартирі, у ванній. Монети дзенькнули об чавун. Саша тремтячими руками їх зібрала, роздивилася – такі самісінькі, з округлим «об’ємним» значком. Вартістю нуль копійок… Вона криво посміхнулася своєму віддзеркаленню. Сховала монети в кишеню халата. Умилася й вийшла.

Мама накручувала волосся на бігуді. Сенсу в цьому не було: все одно у воді завивка розійдеться, але тепер мама витрачала купу часу на бігуді, на макіяж, на прасування спідниць і тенісок.

– Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечері завіємося в кафе? Удвох?

Мама ставила запитання, старанно відводячи очі.

– Ти можеш сходити в кіно… Що там іде, в кінотеатрі на набережній?

– Не знаю, – Саша перебирала в кишені монети. – Ідіть. Я вдома почитаю.

– А як бути з ключами? – Сашина згідливість явно потішила маму, у неї наче гора з плечей спала. – Якщо я повернуся пізно… Не хотілося б тебе будити… Та якщо забрати ключі – ану ж ти захочеш прогулятися?