Саша показала йому рудий папірець. Він довго його розглядав, крутив у руках, супився.

– Ти що, подавала туди документи?

– Ні… Тобто так.

– Але ж твої документи лежали в університеті!

– Туди можна копії… Крім того, в універ мене все одно не взяли.

– Інститут спеціальних технологій, – знову прочитав Валентин. – Що це за технології? Спеціальність твоя майбутня як називається?

– Спеціальний технолог, – сказала Саша.

Валентин насупився:

– Ти що, знущаєшся?

– Ні, – Саші було дуже ніяково. – Спеціальність там обирають на третьому курсі. Або на четвертому. Я точно не знаю.

– Не знаєш, а готова їхати?

– Якщо мені не сподобається, я повернуся, – сказала Саша зовсім тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий інститут – я приїду назад. Тільки скажіть мамі, нехай вона не хвилюється. Мені треба туди поїхати. Дуже треба. Річ не в тому, що… зовсім не в цьому. Мені просто треба.

Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидів перед нею, стривожений, незвично розгублений, і вперше в житті Саші раптом здалося, що він їй не чужий.

– Вставайте, дівчино. Торпа через півгодини.

– Га? – Саша підскочила й стукнулася головою об багажну полицю.

Ціла ніч минула в напівдрімоті, заснути їй удалося зовсім недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столі дзенькала ложка в порожній склянці. Пропливали тіні й вогні, пронизували наскрізь плацкартний простір, де стікали потом гарячі напівголі тіла. Звисали з полиць ріжки простирадл. Хтось хропів, хтось вовтузився з поліетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спині, на верхній полиці, і вмовляла себе: через тиждень повернусь. Умова – бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цій Торпі до випуску, розмови не було.

Валентин хотів їхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залізничній касі, собі й Саші. Він збирався перевірити акредитацію вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дізнатися й розвідати все, і Саша в глибині душі була йому вдячна. До того ж, темний чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.

Напередодні від’їзду Валентинові подзвонили з Харкова – його син від першого шлюбу потрапив під машину і, хоч легко відбувся, присутність Валентина з його знайомствами у світі медицини була необхідна. Валентин, забувши про Сашині проблеми, гайнув до Харкова. Перед відходом поїзда Саші довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впорається.

Мама її проводжала. Довго стояла коло вагона, дивилася крізь скло, махала рукою, давала поради. Саша мріяла, щоб поїзд скоріше рушив. Та коли тепловоз уперше смикнувся – в неї душа шугнула в п’яти, вона готова була вистрибнути у вікно, до мами в обійми.

Вона вперше їхала в поїзді сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала її валіза. Намацувала мішечок з монетами на дні сумки. Перевіряла документи у внутрішній кишені – паспорт, атестат, медичну довідку, довідку про зарахування і ще якісь папери, усе це в щільному поліетиленовому пакеті. Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагоні вони їхали з мамою на море, за вікном цвіли маки, і було гарно, спокійно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози від попутників. І страшенно карталася за те, що тоді, в курортному селищі, піддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, піддалася. Нехай був би вічний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачці в найманій квартирці, але поруч була б мама. І море. Якщо життя людини складається з половини літнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймні в ньому нема ні золотих монет, ні Валентина, ні довгої дороги до Торпи.

Сіло за вікнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огірками, обгризаючи курячі ніжки, очищаючи від шкаралупи матово-білі варені яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовлені мамою, і знов трохи не розридалася – у поліетиленовому пакеті був схований шматочок дому. Так нічого й не з’ївши, сховала вечерю. Випила склянку чаю. І залізла на верхню полицю…

– Дівчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!

– Так… Я зараз.

Була межа між ніччю й ранком. Година четверта, може, пів на п’яту. За багато місяців Саша звикла вставати так рано і знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлі, стягуючи з полиці валізу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутників і все одно зачіпаючи чиїсь звислі руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вітер далеких мандрів, несподівані відкриття – це в подорожі приваблює, ніде правду діти; вона доросла, самостійна людина, що подорожує без супровідників. Подивимося, що воно за Торпа.

Вона витягла валізу в тамбур. Провідниця дрімала на вкритій ковдрою полиці.

– Скільки стоїмо? – запитала Саша.

– У Торпі? Хвилину. У тебе багато речей?

Поїзд пішов повільніше. Брязнули вагони. У темряві серпневого ранку Саша нічого не бачила – тільки проплив у небі синюватий ліхтар.

Поїзд сіпнувся, брязнув і зупинився. Провідниця, позіхаючи, почала колупати ключем у шпарі.

– Я не встигаю! – сказала Саша з жахом. – Будь ласка, скоріше! Провідниця напівголосно вилаялася.