– Яку?

– Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.

За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.

– Кінець світу! Кінець світу, Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…

– Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:

– Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?

– Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… – заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…

– Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? – холодно запитала Іветта.

– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… – Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!

Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.

– Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.

– Ні! – відчайдушно вигукнула Ліда.

Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти. Як же мене тоді всі люблять!»

– Температура… Температура підвищилася… – забубоніла. – Я розумію… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я хотіла сказати… Я ніколи не покину тебе. Ніколи… Я швидко стану на ноги.

– Одужуй, Лідочко. Ангеліночка викличе тобі таксі, – відповіла Іветта і перевела погляд на двері Платонової кімнати.

Зраділа хворобі – злягла на два тижні. Тридцять вісім – не межа. Лихоманило – вище гнало! Застуди не було, живіт штовхав біль додолу, плакав кров’ю. Не зізнавалася. Усе гаразд! Як Стас їхав на роботу, відкладала пігулки, сама собі раду давала: лід на низ живота, пити, пити… Ангеліна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поїсть, а чоловікові ввечері встане й подасть. Він протестував: лежи, а їй хотілося… встати… і подати йому вечерю, ніби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспішала. Думок нема, тільки одна: добре як! Як же добре! Усі її люблять. Мама телефонує, Стас переживає, Ангеліна носить торби і привіти від Тохи. Зоряна навідувалася. Хай би так було вічно! До Платона можна не ходити, і мама не образиться. Так замріялася, навіть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся раніше, ніж зазвичай. Присів біля Ліди на край ліжка, по волоссю гладить, а думки – видно! – далеко.

– Якщо захочеш провідати Платона… – сказав. Ліда вухам не повірила. – Я не проти…

– Ні… – прошепотіла насторожено. – Не хочу…

Злякалася. Що це? Що?

– Ти сьогодні так рано, Стасику. Я ще обід не готувала… Тобто… Ангеліна ще… не приходила…

– Я не голодний, Лідо. У місті пообідав, – відповів Стас. – З партнером по бізнесу.

Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потім по місту, як навіжений, – двадцять точок продажу перевірити, накладні, готівка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першої дня. Увійшов до кабінету й… остовпів.

У його кріслі сиділа теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стілець біля стола.

– Сідайте, молодий чоловіче.

Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю іронії:

– Доброго дня, Іветто Андріївно. Як ся маєте? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадієте, а потім скажуть, зять тещу в могилу звів. А я хіба можу? Вам, до речі, побутова хімія не потрібна? Можу запропонувати знижку…

– Десять тисяч. На місяць, – упевнено перебила Іветта. Підвелася, пішла до виходу. – Обговоримо за обідом.

…Чи потрібні Стасу гроші? А кому вони не потрібні? Будь-яка нормальна людина тільки й запитає: а що взамін? Далі – залежно від сум і моральних норм. Частіше залежно від сум. Варто лише взяти – гроші самі перекроять норми моралі.

Стас вів «тойоту» до центру міста, скоса поглядав на Іветту, що сиділа поряд, і товк собі, що особисто йому від цієї божевільної нічого не треба. Ані копійки! Його цікавість на шмаття рве. Йому було цікаво дізнатись, що запропонує жінчина мати цього разу? Спробував уявити… Не зміг. Нічого путнього в голові не зварилося. Женився він не за гроші, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний місяць після розлучення, поки Ліда не заспокоїться? Дешевше його вбити…

Іветта замовила справжній обід: томатний суп-пюре, телячий стейк і якийсь дрібняк із брюссельської капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не їв. Нюхав рибу, спостерігав, як теща спокійно черпає з тарілки густу червону рідину.

«Сьорбає, упиряка, – дратувався. – Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», – зметикував.

Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав: