– І за що нині платять десять штук на місяць?

Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:

– Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.

– Що?… – так і застиг із виделкою в руці. – Недочув… Повторіть.

– Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.

– Невже?! – Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись – ніяк. – Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!

Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.

– Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, – як до Сонця…

– Та невже? – Збудження зростало. – За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?

– Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?

– По суті?! – Збудження вже зашкалювало. – Є! – замовк. Нахилився до Іветти. – Ви знаєте, як мене звати? Ви ім’я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!

Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.

– Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, – говорила й дивилася на розрізане м’ясо. – Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…

Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.

– А ви… – хотів голосно, вийшло – хрип. – Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.

– Вам більше подобається робити це безплатно?

– Маячня! Я ніколи…

– Мене це не цікавить.

– А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посміхнулася скептично.

– Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

– І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

Іветта задумалася.

– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

«Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.

– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

– Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

– А я? – вихопилося в Стаса.

– …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

– А я? – підозріливо повторив Стас.

– А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

– А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

– Тож домовились?

– Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.

«Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.

– Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

– Я те заспокійливе щодня… Чашками…