– Ти теж була з батьками в Африці? – запитав Стас.

Ліда перелякано смикнулася. Кивнула.

– Я мало що пам’ятаю… Чотири стіни… – пожвавішала, завелася. – Чотири стіни! При військовій частині – кімната для дітей цивільних і офіцерів. Цілодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрівна… Така тепла. Навіщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей.

– Нормальна позиція, – знизав плечима Стас.

Згадав свою багатодітну родину. П’ятеро – не один. Не розженешся квартирами розкидатися. Тато помер, як Стасові два роки виповнилося, мама все життя в педагогічному колі – підлогу в школі миє. Добре, хоч Стас – найменший. Старші брати і сестри з батьківської чотирикімнатної квартири на Троєщині вимелися, грошима скинулися, щоби він міг за інститут платити, власну справу розпочати. Нормально розпочав. Хлорка – не «Шанель № 5»: про неї, може, не всі мріють, та кожному потрібна. Тхне? Нормально тхне! На півкитайця-«черрі» вже навідкладав! Далі знає як: дочекається маминої смерті, поміняє троєщинську «хрущобу» на житло ближче до центру. І – чао, Троєщина! Проте у ньому вже тепер не розпізнати традиційно осміяного «хлопця з Троєщини»: нейтрально-грамотна мова, одяг із лейблами, до перукаря раз на тиждень, і не заради того, щоб перебивати запах хлорки парфумами – ні! Індивідуальність. Бути поміченим у натовпі. Борідка. Зараза, так погано те волосся з підборіддя пробивалося – савана, а не джунглі, але звичайна троєщинська перукарка так майстерно ту борідку змоделювала, що Стас залишив їй десять баксів «на чай» і пообіцяв бути її клієнтом до скону. Нормально… Step-by-step! Та, коли познайомився з Лідою, а надто – погостював у розкішній квартирі на Подолі, занервував. Дідько, йому ту хлорку років двадцять продавати, щоб хоча б теоретично наблизитися до рівня статків Вербицьких! А Ліда йому: «Вербицькі всім пожертвують заради щастя своїх дітей». Теж мені відкриття! Стасові батьки зробили б так само, аби було чим жертвувати. А чим? Стасова мама навіть двісті грамів крові для сина здати не зможе, бо як у школі виявили гепатит, так і вона від тих школярів заразилася.

– Нормальна позиція, – повторив. – Мабуть, усі батьки, що мають одну дитину, вирізняються жертовністю. Аби потім не дорікали.

Ліда почервоніла. Дрібно закліпала, наче в око влетіла мала комаха.

– Я не єдина дитина, – сказала. – У мене є брат.

Стас не повірив. Жартує? За три місяці хронічних зустрічей, за цей місяць до весілля – і ні слова. І… де він є? Чому Стас досі не зустрівся з ним? Ліда про всіх розповідала– захлиналася – дідів-прадідів згадала, а про брата… Не лікар? Сантехнік? Мандрівник-вільне серце? Порожнє, неродюче гілля на славетній генеалогічній деревині?

– Судячи з віку Іветти Андріївни, брат старший за тебе і живе десь далеко, – висунув найвірогіднішу з версій.

Ліда напружилася, винувато всміхнулася.

– Мама тобі все розкаже… Потім…

…Мама? Геніально!..Потім? Ну просто збиває з ніг! Стас відчув: думки розпливаються і вже не тримаються купи. Знітився. От, от! Те ж саме сталося під час несподіваної розмови з Іветтою за десять хвилин до фаршированої щуки. Майбутня теща говорила холодно і переконливо, Стасові думки поховалися по узбіччях, ніби вивчали нові правила, за якими далі жити. І це… назавжди?

Дезінфікатор смикнув головою – скинув марево. Напружився – та ні, йому тещині забави по цимбалах, погралися й досить!

– Ти розкажи, Лідо, – сказав надто жорстко, як для нареченого. – І зараз же…

Вона ще більш винувато усміхнулася, обхопила Стасову руку. Притулилася до неї гаряче, всім тілом – лице в плече, груди в лікоть…

Стас відчув під своєю долонею пружний Лідин живіт. Дихає. Просить… Так! Не жадає чи вимагає – просить… Так відчайдушно, що хочеться ухопити її за волосся, смикнути щосили, щоб аж зойкнула, повалити і…

Стас рвучко занурив руку в густе Лідине волосся… Навіщо собі брехати – найбільше його збуджувала і дивувала незрозуміла Лідина покірливість, така нелогічна і протиприродна для освіченої, багатої, красивої… Як пояснити? Чому? Дезінфікатор розсудив просто – у ньому справа! Це він – харизматичний, сексуальний і неперевершений володар хлорки і жіночих сердець! У нього і до Ліди тих баб було – як мікрофлори у ШКТ.

…Ухопити, щоб аж закричала! І знає ж, певно, лукава, знає, що коли вона отак притуляється… Як божевільна жебрачка! Як полонянка! Як тваринка… Він відчуває себе Богом і хоче її до оскаженіння.

Отямився. Відсторонив рукою Ліду обережно.

– Ні, – повторив. – Ти розкажи. І зараз же…

Розмови тоді так і не вийшло. Із двадцяти безладних слів Стас узнав небагато: брата звати Платон, на дев’ять років молодший за Ліду. Їй двадцять три, а йому лише чотирнадцять. Геній. Без шкіри… Все!

– Мама дуже наполягала, щоби ти дізнався про Платона від неї…

Мама? Знову мама?! А вона, часом, свічку над їхнім ліжком тримати не збирається? Якщо перша скрипка в її руках, то краще вчасно порвати струни. Від тиші не оглухнуть, краще одне одного розчують.

Стас обійняв Ліду і виклав їй свою точку зору на роль мами в їхньому майбутньому сімейному житті.

– Я чи вона! – резюмував, намагаючись не культивувати в душі перші паростки ненависті до майбутньої тещі.

– Ти! Тільки ти, Стасе! – усміхнулася. – Дарма ти так остерігаєшся мами. Вона подарувала нам квартиру, ми житимемо окремо. А Платон… Можливо, цього року ти взагалі не побачиш Платона… Мама вважає, треба дуже делікатно і дозовано підходити до появи нових облич у свідомості брата… І до зникнення звичних. Тож я… я іноді провідуватиму Платона. Добре?