Та що ж там за Платон такий?!

На полотні щирих розмов зяяла рвана дірка невідомості. Стас відчував себе агентом-новачком спецслужб, якому ніяк не довірять доступ до файлів найвищого рівня секретності.

Занервував. І одного дня за тиждень після весілля, коли Ліда здригнулася від раннього телефонного дзвінка, вислизнула з його обіймів, схвильовано проговорила в слухавку: «Біжу, мамо!», похапцем зібралася і вилетіла з їхньої двокімнатної квартири у новобудові, він пішов услід і за десять хвилин після дружини подзвонив у двері тещиної оселі.

Бо досить! На весіллі таємничий Платон так і не з’явився. Після весілля Стас запропонував Іветті познайомити його з Лідиним братом чи принаймні розповісти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.

– Господи, Стасику… – Ліда відчинила двері і, як здалося Стасу, дуже перелякалася.

Та від дверей не відійшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.

– Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…

– Ні.

Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць – до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахистна», – промайнула невчасна думка.

– Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… – Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.

Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.

Відпустив Лідині плечі.

– Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.

Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…

Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі академіка Вербицького в його кабінеті. І тільки в цю кімнату двері ніколи не відчинялися. Стас відзначив подумки: на дверях, крім звичайної ручки, ще й замок. «Замикає двері тільки ззовні», – констатував. І пішов прямо до таємничої кімнати. І – буває ж! – відчув, як до спини прилип холодний незрозумілий жах. Тьху ти! Зупинився біля дверей – що за маячня? Спокійно! Потягнувся до дверної ручки.

– Не треба! – почув.

Озирнувся. Ліда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.

Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!

Стас знизав плечима і рвучким рухом відчинив двері.

На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої – метрів на тридцять – кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі. Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло – рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.

Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…

Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять – стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест – категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»

У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!

– Брат? – запитав, не озирнувшись.

– Поговорімо у вітальні…

– Ні. Тут.

– Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…

Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.

– Серйозно? – рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому він – голий?

– Платон не любить одягу…

– А у чому він по вулиці ходить?!

– Він не ходить… вулицями…

– А де?! У хмарах літає?!