Грег подумки побився об заклад із самим собою, що більш ніколи не матиме клопоту через цього хлопця, — і виграв. Через кілька днів Джордж Гарві зупинився біля перукарні, де голився Грег, і подякував йому за «дещицю здорового глузду», яку той вклав у голову його племінникові.

— Вмієте ви ладнати з молодими, Грег, — сказав він. — Не знаю… але здається мені, вони мають до вас повагу.

— Нема за що дякувати, — відповів Грег.

Тим часом як Грег Стілсон спалював у Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир, футболку з непристойним написом, у Бангорі, штат Мен, Уолт і Сейра Хезлітти сиділи за столом і снідали. Уолт читав газету.

Раптом він з брязкотом поставив на блюдечко чашку з кавою і сказав:

— Ти диви, Сейро, твій давній приятель потрапив у газету.

Сейра годувала Денні. Вона була в халаті, з незачесаними косами й ледь розплющеними очима. Відсотків на вісімдесят вона ще спала після вчорашньої вечірки. Почесним гостем був Гаррісон Фішер — конгресмен від третього округу Нью-Гемпширу ще з доісторичних часів і певний кандидат на переобрання наступного року. Отож вечірка мала для них з Уолтом політичне значення. Політика. Це слово останнім часом не сходило в Уолта з язика. Вчора він випив куди більше за Сейру, та ось уже зранку одягнутий і бадьорий, а вона мов з багнюки вилізла. Хіба ж це справедливо?

— Кака! — сказав Денні й виплюнув фруктову суміш.

— Фе, як негарно, — мовила Сейра і обернулась до Уолта. — Це ти про Джонні Сміта?

— А то про кого ж.

Вона підвелась і перейшла до того краю столу, де сидів Уолт.

— Що там з ним? Усе гаразд?

— Судячи з того, що тут написано, він живий-здоровий, і сам чорт йому не брат, — сухо відказав Уолт.

У Сейри майнула була невиразна думка, чи не пов’язано це якось з її недавніми відвідинами Джонні й отією історією, але величезний заголовок приголомшив її:

ДРАМАТИЧНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ:

ПАЦІЄНТ ПІСЛЯ ТРИВАЛОЇ КОМИ

ВИЯВЛЯЄ ЗДІБНОСТІ ЕКСТРАСЕНСА

Репортаж написав Девід Брайт. На вміщеному в тексті фото Сейра побачила Джонні: він стояв, усе такий же худий, жалюгідний і геть розгублений у безжальному світлі фотоспалаху, над простертим на підлозі чоловіком — то був, як сповіщав підпис, Роджер Дюссо, репортер льюїстонської газети. Над фотографією стояло: «Наслідок одкровення: репортер непритомний».

Сейра сіла на стілець поруч Уолта й почала читати. Це не сподобалося Денні, і він затарабанив по відкидному столику свого високого крісельця, вимагаючи ранкового яєчка.

— Здається, він тебе кличе, — сказав Уолт.

— Може, ти сам його погодуєш, любий? Він же в тебе завжди краще їсть. — «Далі на стор. 9, шп. З». Вона розгорнула газету на дев’ятій сторінці.

— Лестощами всього доб’єшся, — поступливо мовив Уолт. Він зняв спортивну куртку й надяг на себе Сейрин фартух. — Уже даю, хлопче, — заспокоїв він малого й узявся годувати його яйцем.

Дочитавши репортаж, Сейра повернулася до початку й стала читати ще раз. Очі її знов і знов привертала фотографія — розгублене, вражене жахом обличчя Джонні; люди, що з’юрмилися навколо непритомного Дюссо й дивились на Джонні майже перелякано. Вона могла це зрозуміти. Їй пригадалось, як вона тоді поцілувала Джонні і на його обличчя набіг отой дивний відчужений вираз. А коли він сказав, де її загублена обручка, вона й сама злякалася.

Але ж, Сейро, те, чого ти тоді злякалася, — зовсім інша річ.

— Ну, ще трохи, молодче, — почула вона, мовби звідкись ген здалеку, Уолтів голос.

Сейра звела очі на чоловіка й сина: вони сиділи поруч у пасмузі пронизаного порошинками сонячного світла, в Уолта між колінами теліпався її фартух, — і раптом її знов охопив переляк. Вона мовби навіч побачила, як обручка, перевертаючись, поринає на дно унітаза. Почула, як вона тихенько дзенькнула об фаянс. Згадала про маску Джонні в переддень Усіх святих, про хлопця-підлітка, що сказав: «Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте». Подумала про обіцянки, що їх даєш і ніколи не виконуєш, і погляд її знову звернувся до худого, страшенно змученого й нещасного обличчя на газетній шпальті, що вражено дивилося на неї.

— …а все це просто хитрий трюк, — казав Уолт, вішаючи на місце її фартух.

Він таки примусив Денні з’їсти яйце, все до останньої крихти, і тепер їхній нащадок задоволено смоктав із пляшечки сік.

— Що? — Сейра поглянула на нього, і він підійшов до неї.

— Я кажу, для людини, яка має сплатити майже півмільйона за лікарняними рахунками, це з біса вдалий трюк.

— Про що ти говориш? Який трюк?

— Авжеж, — мовив Уолт, не помічаючи її гнівного тону. — Він міг би написати книжку про ту катастрофу й про свою кому і заробив би на цьому тисяч сім чи нехай і десять. А от коли він вийшов з коми ясновидцем, тут уже відкриваються безмежні перспективи.