Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

— Тату, а вона…

— Згасає, — мовив Герб. Він начебто опанував себе. — При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

— Не я винен, — сказав Джонні. — На мені вся в…

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким «ремблером»: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

— Ніколи не смій цього казати, — звелів Герб.

— Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

— Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

— Ніколи не смій себе винуватити.

— Але ж вона дивилася ті кляті…

— Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся… коли бачу — лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. — Герб присунувся ближче до сина. — Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь «героїчні зусилля». Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. — В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. — Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.

— Мені можна до неї?

— Так, вона в кінці коридора, у тридцять п’ятій палаті. Там знають, що ти маєш приїхати, і вона теж знає. І ще одне, Джонні. Хоч би що вона казала, ти погоджуйся. Не дай їй… не дай їй померти з думкою, що все було марно.

— Авжеж. — Джонні помовчав. — Ти підеш зі мною?

— Не тепер. Хай потім.

Джонні кивнув головою і рушив коридором. Світло було пригашене. І тепер та коротка мить серед лагідної теплої ночі здалась йому страшенно далекою, зате зринув у пам’яті отой моторошний сон, що привидівся йому в машині.

Палата 35. Віра Елен Сміт — сповіщала невеличка картка на дверях. Чи він знав, що її друге ім’я Елен? Мав би знати, але напевне пригадати не міг. Зате йому пригадалось інше: як одного сонячного літнього дня на пляжі Олд-Орчард мати, усміхнена й весела, принесла йому загорнутий у носову хустрчку брикет морозива. Як він, мати й батько грали-в карти на сірники — згодом, погрузнувши в релігії, вона забороняла в домі карти, навіть для гри в крибідж. Пригадався Джонні і той день, коли його вжалила бджола й він, ревучи на всю горлянку, прибіг до матері, а вона поцілувала набрякле місце, витягла пінцетом жало й приклала до ранки змочену в питній соді полотнинку.

Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: «Отак і я лежав». Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.

— Ви син місіс Сміт?

— Так.

— Джонні? — Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.

Від цього голосу — хай бог боронить! — у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.

Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. «Інсульт, — подумав Джонні. — Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару».

— Це ти, Джоне?

— Я, мамо.

— Джонні! Це ти?

— Так, мамо.

Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.

— Мені потрібен мій Джонні, — жалісно промовила вона.

Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.

— Ви б не могли залишити нас самих?

— Та я, бачте, не повинна…

— Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, — сказав Джонні. — Як ви на це?

— Ну…

— Принеси мені соку, татусю! — хрипко закричала мати. — Я, мабуть, вип’ю цілу карафу!

— Та вийдете ви зрештою? — гримнув Джонні на сестру.

Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.

Сестра вийшла,

— Мамо… — промовив він, сідаючи біля ліжка.

Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, — і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.

— Мамо… — знову промовив він і поцілував її спотворену руку.

— Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, — сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. — Мені потрібен Джонні.