— Так... Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона, немов складаючи пісню про себе.

 — Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:

 Летіла зозуля через мою хату,

 Сіла на калині та й стала кувати.

 Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.

 — Раби.... Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя.

 — Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.

 Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: "Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати". Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.

 За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав.

 На темне небо повиходили зорі.

 Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.

 «Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»

 — Лаврін... Лаврін... — неначе почувся йому здалека жіночий гук. Запорожець підвівся і став прислухатись.

 — Лаврін... Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок...

 Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.

 — Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?

 — Чую, — глухо відповів Лаврін.

 — Дивись, я біжу, — тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.

 Прогримів постріл — р-р-р...

 — Ай! — неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.

 І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла. Запорожець припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.

 — Тітко, — прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.

 Не вернемось, чайко, ти матінко наша.

 З'їли твоїх чаєняток, добра була каша.

 Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терновими дротами.

 Над мертвою Левчихою стояв Максим Заброда. На грудях на ремені блищав у нього автомат. Запорожець встав, і вони зразу впізнали один одного.

 — Гарно співає недоля, — тихо сказав Заброда. — По собі знаю. Співав я оце в Сибіру по ночах, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть.

 Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту.

 — Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати. Заспівай що-небудь, чуєш?

 — Се ти вбив? — тихо спитав Запорожець.

 — Кого? — Заброда оглянувся. — А, Левчиха... Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. — Не треба мені твою жалю.

 — Така душа в мене. Ненависть моя до тебе, Лаврін, давня, — як старі пранці, а от прийшов твій смертний час — жалько... Мо' щось придумаєм, га? Скажи, де партизани й зброя?

 Заброда близько-близько заглянув Запорожцю в очі. Запорожець зціпив зуби:

 — Іди од мене, сатана. Іди погавкай офіцеру, що на мені землі ти не заробиш. Іди!..

 — Ну, що ж, вічна тобі пам'ять за таку вдачу. А я, дурний, подумав був...

 — Що? Заробить на партизанах? Йуда!

 — Еге. Христос найшовся. Я вже заробив і так немало в Сибіру.

 Хто мене туди загнав з батьками? Хто? Заброда підняв кулаки і весь затрусився.