— Ну?

 — Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.

 — Що ти знаєш?

 — Поки що нічого.

 — Ти диявол.

 — Ваше високоблагородіє, — стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах засвітився якийсь намір. — От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема, дозвольте мені думать...

 — Інтересно. Га? — переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.

 — Що тобі? — нахмуривсь Крауз.

 — Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза. — Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.

 — Що ти, Лаврін?

 — Пишіть дочку. Сила прикладу — велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.

 — О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку.

 Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.

 — Тату?!

 — Чув.

 — Скажіть, що це неправда!

 — Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.

 — Мамо!

 — Лавріне! Що ти робиш? — Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.

 — Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.

 — На загибель?

 — Ні... Олесю, вийди з хати... — Олеся вийшла в сіни. — Коли одвезеш Олесю на станцію, не вертайся в село. Все може бути.

 — Що ти?

 — Й ця хата може скоро згоріть..

 — Лавріне!

 — Мовчу.

 — Я не поїду! — закричала Олеся в дверях. В хату ввійшов Мина Товченик.

 — От світ настав! За границю не хотять їхати. Там же люди які та декалони! Хоча вже ми, говорять, зараз заграниця, га? Гутен таг вам з маком!

 — Мина. Ти чув таке?.. — затужила Тетяна.

 — Ну? — сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.

 — На, ховай, — тихо сказав Лаврін. — Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.

 — А куди виходити?

 — Там все написано. Пам'ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на подорож.

 — Куди це ти? — спитала Тетяна.

 — Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, — сказав Мина і з таємничим виглядом вийшов з хати.

 Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові звелів спішно запрягати коня.

 — А куди це ви, батьку, їдете? — спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай Устим.

 — Не твого поліцейського ума розпоряженіє, — одповів Мина доїдаючи свій обід. — Іди запрягай!

 — А що пак це за бомага у тебе в шапці? — спитала стара Одарка Товчениха, готуючи коло печі харч на дорогу.

 — Знов-таки не ваше діло, — озвався з-за столу Мина.

 Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний, забравши непомітно листа.

 Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.

 Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:

 — Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте... Ой, не вернуться, мамо...

 Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.

 — Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая по-руга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя... — тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.