— Я тебе простила.

 — Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.

 Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.

 Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.

 Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.

 — Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши хазяйку.

 Люди дивились у вікна.

 — Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і «драстуйте» кажуть!.. Ай!..

 Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

 — Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!

 Ріжуть свиню.

 Другу.

 Третю.

 — Хайль Гітлер!!!

 Висаджують сінешні двері.

 Обережно відчиняють хатні двері.

 — Дозвольте, ферцайєн біте, можна?

 П'ють молоко.

 Їдять.

 — Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.

 — Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.

 — Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.

 — Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.

 — Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.

 — Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!

 — Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила... — заголосила мати.

 — Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.

 — Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.

 — А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.

 — Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.

 — Куди?

 — Тікай! Убивають!

 — Гальт!

 Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.

 — Хто ви? Дезертири?

 — Дезертири...

 — Шпіони? Да?

 — Да...

 — Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?

 — Так... ні... Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.

 Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.

 Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голови. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.

 — Тату!!!

 У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.

 Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному, млявому слов'янству».