Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

 — Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!

 — Павло?

 — Он іде до хати!

 Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.

 — Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!

 Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках

 — Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.

 — Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.

 — Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.

 — Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.

 — Тату! — кинулась до батька Христя.

 — Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.

 — Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.

 Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.

 — А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова...

 — А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?

 — Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.

 — Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.

 — Подумаєш, воїн!

 — Броня тонка, дядьку! Тонка броня!

 — Пішов би, спробував.

 — Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти присягав? — звернувся він до Павла.

 — Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.

 — Брешете, єсть! Батьківщина!

 — Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.

 — А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. — Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.

 — Я не хотів цього...

 — Так нащо ти взяв? — спитала Христя.

 — Вони силою дали мені, під страхом смерті.

 — Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.

 — Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб...

 — Дайте мені сказати, тату!

 — Говори.

 — Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.

 — Ну?

 — А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!

 — Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!

 — Не дратуйте мене, тату!

 — Павло!

 — Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!

 — Ну годі, дядьку!

 — Купріян Михайлович!

 — Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди... — утішали старого дезертири.

 — Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.

 — Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

 — Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

 — Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...

 Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.