— А йдіт!

— Я їй по-жидівському і вона мені по-жидівському, і все одно бреше в живі очі! А мені так лікоть болит!

— Помастіт спиртом на ніч і замотайте в стирку. Хто б подумав: кільо воловини коштує вже шістдесят сотиків, моя сусідка, котра має чоловіка поштаря, купує на площі Теодора кільо за тридцять сотиків, але такі фляки *, то хіба може лигати її чоловік.

— А кільо хліба — п'ятнадцять сотиків!

— А таке дурне яйце — три сотики!

— Пані Ріто! Маєте фест модний жакєт.

— Ай, де там модний. Сама перешила зі старих шторів. Бачите, які френзлі?

— А що будете на Ринку купували?

— Сливки. Мій малий собі книдлі * замовив. Зі сливками.

— Ой, треба нам десь зібратися днями. Стільки новин!

— Тільки в мене!

— Пані Влодзю, та ми вже у вас останнього разу збиралися. Прошу тепер до мене.

— Ой, пані Ріто, нашо вам той клопіт.

— Не хочу нічого чути. Я спечу струдель.

— Ну, то до здибанки.

І ось нарешті капелюшки розходяться у різні боки і розчиняються серед яток Ринку, а там уже все шумує, гуде, злива голосів хлюпотить, розтікається, перетворюючись на різнокрилу какофонію, а серед того всього виділяються голоси перекупок, які здатні загулюкати будь-кого і нікого не бояться, у війну могли відрізати і німцеві, і москалеві, бо пишалися дивовижним даром — надзвичайно звинним язиком, казали, що як стала колись перекупка між вітряком і млином і стала пашталакати, то і вітряк спинився, і в млині води забракло, а баба все говорила і говорила, і ще ані одна перекупка на сухоти не вмерла завдяки безперервному тренуванню легенів, бо не дарма зранку на сніданок вона випивала кварту гарячого пуншу для зміцнення грудей і щоб голос не сідав. Я завше любувався тими поважними персонами, більшість із яких пережили не одного свого чоловіка і хутенько віддавалися за іншого так, мовби то були писані кралі, хоча переважно були товстулями, що дибали качиними кроками на слонячих ногах, перевалюючись із боку на бік. Тлусте надуте обличчя бурячкової барви, обвітрене й присмажене сонцем, надзвичайно живі проникливі очі, які будь-якого покупця вмить оцінять з голови до ніг, пухкі руки з м'ясистими ковбасками пальців, які спритно ховають гроші поміж два великі бальони грудей. Кого така краса могла привабити? А однак овдовіла перекупка недовго переймалася самотністю, і вочевидь причина тут крилася у її зарадності, умінні заробити на хліб і собі, й дітям. Ось я прислухаюся до суперечки і чую, як перекупка кепкує з якоїсь пані: «Дивіться на неї! Ото мені купець. Має їдного злотого в кишені, а хоче цілий базар закупити. Ото мені пані з Буська! В плечах широка, внизу вузька!», а тим часом друга: «Та пані добродійко, та я ж теж мушу за товар платити, крутитися, виставляти векселі, зволікати, обіцяти: завтра, завтра, але ж колись і я сама мушу заплатити, нє? А податки? Хто за мене їх заплатить? Та ж я бідна жидівка, маю хорого чоловіка і самі цуреси. Хіба то я тоті яйця зношу чи сир роблю? Я би ніц не мала проти цього, але так не є».

За цей час підріс його син Марко і вступив до університету, тепер вони бачилися частіше, але зазвичай син забігав на кафедру, щоб «позичити» кілька гривень, і відразу ж зникав. Зрештою, такі стосунки задовольняли обох.

Захопившись дослідженням і перекладом арканумських текстів, Ярош з'ясував, що Арканум мав свою «Книгу Смерті», відмінну від єгипетської і тибетської. Правда, вона збереглася не так добре, мала значні лакуни, але окремі пісні з цієї «Книги» вражали досконалістю. Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з «Книги Смерті» виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій, ці пісні мали полегшити перехід на тамтой світ, ба не тільки полегшити, а виконати роль проводиря, провести безсмертну душу померлого крізь усі митарства потойбіччя і повернути назад для життя. Пісні ці виконували в танці під звук бубна і сопілок, а сам танок арканумською мовою називався — о диво! — «dan-go mrah», що до болю нагадувало знайоме усім слово «танґо», яке походить з мови нігерійського племені ібібіо. Тут Ярош пригадав, що арканумські королі у своїх завойовницьких походах проникали не раз у глиб Африки й доходили до Нігерії, де й жили племена ібібіо, хто в кого перейняв ці танці, не так важливо, але «dan-go mrah» означало дослівно «танець смерті», чи то пак… «танґо смерті». Звичайно, цей танець не був схожий на танґо, кожен танцівник танцював окремо, не торкаючись іншого танцівника, але розчепіривши руки так, мовби когось обіймав — таким чином, кожен з них мовби виконував уявний танець із душею навмирущого.

Несподівано його дослідження «Книги Смерті» знайшло ще один ключ, коли син повідомив, що зустрічається з дівчиною, яка відвідує Ярошів спецкурс, присвячений давнім літературам, і цікавиться саме Арканумом. Ярош відразу здогадався, про кого мова, адже спецкурс відвідувало в різний період від двадцяти до двадцяти п'яти студентів, та одна дівчина виділялася не лише своєю вродою, але й настирливістю. Вона не пропускала жодного заняття, а згодом повідомила, що і дипломну роботу буде захищати з арканумської літератури. Панна мала на ім'я Данка, була високою, з подовгастим обличчям, обрамленим темно-каштановим природним волоссям, яке злегка кучерявилося, спадаючи на плечі, римський гострий носик надавав їй величного вигляду, а коли вона ступала своїми рівними довгими ногами, то спину тримала штивно, і в цій ході теж проявлялася якась величність. Її голос не скидався на бабський, був глибоким і виразним, без зайвої солодкавості.

— Ти, напевно, звернув на неї увагу, — сказав Марко, — тобто знайомити вас не треба, але мені хотілося б, щоб ви познайомилися ближче. Ти не проти, якщо я приведу її у суботу? — А що Ярош стенув плечима, додав: — Вона настільки захоплена твоїми лекціями, що готова мені годинами переповідати їх напам'ять. Хоча я мало петраю в цьому. Але це й добре, різні зацікавлення лише сприяють зближенню.

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір'ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м'ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов'язок пана шимона *, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м'ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «ґрифу» — вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м'ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку — сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п'янкому ароматі смажених конфітур з ягід і рожі.

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в'їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з'являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси * волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!», дротярі * — гуцули та лемки — ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!». Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп — одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посипані маком, другі — сіллю, а найбільшу славу мали «майові» — золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посипані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», — лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли-небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою — без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом'янкарі — солом'яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого, усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв'язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно-чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, волохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей — Сколе, Косів, Жаб'є. Бойки з довгими вусами і з обов'язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньова продавала кишки *, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, траґач * або дорожкар * вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники *, смажені ковбаски, мамалиґу, куликівський хліб, хрумкі булки — кайзерки і штанґлі.