— Якщо чесно… завтрашня подія викликає у мені неспокій… я сильно знервована… мушу випити… Чи можу я вас запросити до себе на вино?

Ще не було пізно, але затемна вертатися додому Личаківською ризиковано — батяри можуть і писка натовкти, я подумав, що зайду на півгодини і зникну, заки трамваї ходять, але вийшло трохи інакше. Та чого трохи? Таки зовсім інакше. Волошка жила в окремому будинку зовсім сама, якщо не рахувати пса і кота, а маючи великий сад, виробляла розмаїті вина, якими як почала мене вгощати, то спасу не було — я мусив попробувати і те, і тамте, а ще й перекладенець спекла такий, що ням-ням-ням, відірватися не годен, а ще й різні конфітури… Одне слово, засидівся я в неї допізна, а в голові моїй кружляли фіялки і тьохкали солов'ї. Волошка теж собі сп'яніла, досі ми сиділи одне проти одного, але якось непомітно вона пересіла до мене на канапу, а я так мовби тільки того й чекав, ми випили і поцілувалися, але поцілунок наш тривав довго-довго, і поки моя ліва рука обнімала її спину, права не могла оминути цих пишних персів, які аж просилися в жмені, і коли я погладив їх, то відчув, як Волошка зітхнула, можливо, причина цього глибокого зітхання полягала в тому, що вона вже й не сподівалася від мене якихось кроків на зближення, а коли це сталося, їй стало легше, але ж кажу — в голові моїй пурхали фіялки, досі я ще не зазнавав любощів, я кохав Лію, але вона була вся у своїй музиці, для неї не існувало нічого іншого поза співом, далебі у дитинстві вона була інакша, і я не міг забути тієї прекрасної місцинки в неї між ніжками. А тим часом Волошка уже скидала через голову сукню, і я вбирав її роззявленими від захвату очима, бо скинувши сукню, вона не зупинилась і скинула усі інші лашки, тоді і я почав роздягатись, у голові шуміло, я думав собі: ось воно нарешті і станеться те, про що ти стільки марив, але одна річ — марити, а інша — втілити в життя. Від хвилювання я весь тремтів, і, коли ми голі сплелися в одне ціле, я був вдячний Волошці, що вона сама спрямувала мене в себе, але це тривало недовго, це тривало лічені секунди, і я бачив, що обтраскавши її всю, я не задовільнив її, а тільки розґецкав, і я скулився, скрутився слимачком, припавши до її грудей, і завмер, так тривало, не знаю скільки, в глухому мовчанні, мені було соромно, але я нічого не пояснював, однак незабаром її рука ковзнула до мене, і я відчув її грайливі пальчики, тремкі і спритні, вони оживили мене, і я знову проник у неї, і цього разу це тривало довше, значно довше, і я скінчив щойно тоді, коли почув її стогони, її захват і задоволення. Потім я налив їй і собі порічкового вина, ми випили, і вона, лежачи переді мною у всій розкішній голизні, сказала якимсь відсутнім потойбічним голосом, зверненим навіть не до мене, а кудись у стелю:

— Це я буду стріляти.

Я розкрив рота, але не промовив ні слова, мені здалося, що усі слова будуть зайві, я раптом відчув свою малість, ницість і нікчемність, бо хто я такий, я — ніхто, а вона — героїня, вона відважилася на атентат, вона йде, можливо, на смерть, а я, мужчина, тільки й усього, що подам умовлений знак. Як так сталося, що на цю справу вирядили саме її, а не когось із хлопців?

— Ти напевно задумався, чому саме я? — сказала вона, але відповіді не потребувала, бо відразу по тому продовжила: — Це дуже просто. Я добре стріляю. Я в Пласті з дитинства, стріляла з лука, самостріла, а потім з револьвера. Але не це головне… А те, що я вже двічі виконала вирок. Але завше для мене це великі переживання. Стріляти в людину важко… Можливо, на фронті це не так… На фронті я могла бути така сама, як Софія Галєчко *, рубати шаблею і стріляти у ворога… Але коли цілишся у людину, яка цього не сподівається… яка собі йде, ні про що погане не думаючи… це не просто… Напередодні, як от зараз, я перебуваю в жахливому стані, але любощі і вино допомагають усе це пережити.

Тут мені закралася тиха підозра, що мене використали, що я зіграв ролю якогось охолоджувального компреса, але я обурюватися не став, бо врешті-решт коли-небудь оце таки мало статися, то чому не могло статися саме тепер і саме так, я пригорнув її піддатливе тіло, і ми лежали в задумі, поки заснули. Але перед тим вона сказала:

— Гарбуз… Що це за псевдо? Який з тебе гарбуз?

— Я хотів бути Хроном, але не вийшло.

— Ну, так, Хрін уже є. А я — Люція.

Вона це сказала так, мовби уже прощалася з життям, і я тоді теж назвав себе, і подумав, що ми з нею, як гладіатори перед виходом на арену. Вранці я прокинувся від якогось звуку, щось наче б траснуло, але Люції поруч не було, зате я знайшов записку, яка повідомляла, що вона мусить полагодити деякі справи, сніданок на кухні, а ключа я маю залишити в ринві. На кухні мене чекали яєчня, хліб, масло, свіжо-запарена кава і молоко, а ще кілька слоїчків із конфітурами, поруч з ними рукою Люції було виведено: «Це все моя продукція. Мусиш спробувати усі. Я перевірю». Конфітур я не любив, але аби зробити приємне Люції, попробував з кожного слоїка по півложечки. Цікаво, куди вона так квапилася? Адже атентат сплановано на вечір. Я снідав не поспішаючи, якась сила стримувала мене на місці, мені було затишно в цьому будинку, і хотілося залишатися тут якнайдовше, бо невідомо, чи колись я ще сюди потраплю після того атентату. У вікні я бачив яблуню і сороку, що вила гніздо, вона кудись зникала на хвильку, а повернувшись, спритно вистеляла своїм дзьобиком м'яку постіль на майстерно переплетених галузках, то, либонь, якась божевільна сорока, бо вила гніздо серед літа, але що тут дивуватися, якщо божевільні трапляються серед людей, то чому б і не серед птахів… Я дивився у вікно, і мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалося, оцей ранок і сніданок, і якась невтоленна туга закралася мені в душу, я раптом відчув, що не хочу, нізащо не хочу кудись іти, хочу зостатися тут, у цьому будинку, і перечекати все. Але щось сильніше за мене підняло мене і вивело геть.

Йдучи на роботу в Оссолінеум і проминаючи вулицю Баторія, я не міг себе стримати, щоб не поглянути в бік будинку поліції, мене приємно тішило відчуття того, що я знаю щось таке, чого не знають тисячі людей у Львові, навіть поліція, навіть моя мама. При згадці про маму я неабияк розхвилювався, адже я не попередив її, що не буду ночувати вдома, можна лише уявити собі її стан, а враховуючи дещо екзальтовану вдачу, ще і її метушню, біганину по знайомих, недоспану ніч і галасливий ранок, і я не помилився, бо вона уже чекала на мене в пані Конопельки.

— А-а! — заверещала вона. — Нарешті! Де ж ти волочився, файталепо * їдна? Га? А я ока не змружила, думала, може, тя шпагати до хулєри зцапали, може, до якої фурдиґарні * забрали! То так сі з мамою робе? То на те я тебе вродила, голубила, плекала, жиби ти мене такво на старість зганьбив? А бодай би тя качка брикнула! Кажи: де-сь був?

Але ж не міг я при пані Конопельці розповісти матусі про свою пригоду, я заспокоїв її, як міг, і, пообіцявши, що ввечері все розповім, випровадив з кабінету. Пані Конопелька покивала головою:

— Так-так, не варто мамцю нервувати, вона вже годину тут висиділа, як на голках… хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…

Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала:

— Вам, здається, пора, чи не так?

— До сьомої ще п'ятнадцять хвилин.

— Хто в такі моменти звертає увагу на хвилини? Ідіть. І не забудьте свого кашкета.

Я отетерів, раптом усвідомивши, що насправді жодного кашкета не маю, бо влітку його не ношу, о сьомій двадцять я мав уже бути на Стрийській, якщо метнуся на Клепарівську, то не встигну, а купити нового не вдасться, бо в кишені лише кілька грошів. Водночас я відчув тривогу від слів пані Конопельки: відкіля їй щось відомо про кашкет? Та за мить вона мене приголомшила ще дужче, коли вийняла з шухляди полотняного картатого кашкета і простягла мені, усміхаючись. Я не знав, що й казати, подякував і позадкував до дверей. А коли пані Конопелька подивилася на мене теплим поглядом і перехрестила, у мене на очах проступили сльози, я вилетів притьма з бібліотеки і рушив у бік Стрийської. Поведінка пані Конопельки залишилася загадкою, а я навіть не здогадувався, наскільки довго.

Піднімаючись вгору Стрийською, я минав дівчат і хлопців, яких бачив на Фіялковій, та лише ковзав по них поглядом, ми не віталися і не звертали уваги одне на одного. З парку долинав запах розквітлих лип, властиво вони вже доквітали і в ці останні дні свого цвітіння вихлюпували з якоюсь самовдоволеною приреченістю весь свій букет, наче прощальні слова перед смертю… Перехожі зустрічалися мало коли, лише по одному-двоє крутилося біля дерев'яних будок із лимонадою, порівнявшись із входом на цвинтар, я зупинився, тут була моя стійка. Там далі, вгорі я побачив Люцію біля будки з лимонадою, вона порпалася у торбинці, шукаючи дрібні, мала на собі білу в квіточки сукню, мешти на низьких підборах, очевидно, щоб легше було давати драчки, а волосся заправлене в беретку. Я не курив, але дорогою купив пачку найдешевших папіросок і встромив одну до вуст, хоч і не припалював, мені здавалося, що я так природніше виглядаю — стовбичачи на одному місці, принаймні скидався більше на батяра, аніж на учасника атентату. Я відчував, як калатає моє серце, воно закалатало ще дужче, коли я побачив, що дівчина унизу вулиці нахилилася і застебнула пряжку на сандалях, а тим часом її проминув чоловік з папкою під пахвою, він навіть обернувся за дівчиною, яка нахилилася так, що випнулися усі її приваби, і усміхнувся, я черкнув сірниками і припалив папіросу, але не затягувався, потім глянув у бік Люції, вона, не кваплячись, пила лимонаду й милувалася квітучими липами, з цвинтаря вийшло двоє стареньких жінок у чорному, в капелюшках з чорними вуальками, які сягали їм до рота, тримаючи одна одну попід руки, вони звернули праворуч та пішли вгору, якщо вони будуть шкандибати так само повільно, то неодмінно стануть свідками атентату, я подумав, що треба їх затримати, надто, що інспектор уже мене минав, я скинув кашкет і витер чоло, а тоді оббіг бабусь і заговорив до них польською, бо чув, що й вони по-польському розмовляли, я запитав, чи не бачили вони на цвинтарі нічого підозрілого, бо я таємний агент поліції, і ми зараз висліджуємо небезпечного маніяка, який нападає на стареньких людей і грабує їх. Бабусі зупинилися і враз стали дуже статечними, вони спочатку одна одну перепитали, чи хтось із них чогось не помітив, опісля запевнили мене, що на цвинтарі усе спокійно, хоча…