— Нехай будуть через три.

— Добре, передам.

— З ломами і лопатами.

— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.

— У чому?

— Ну… в цьому… з Кузьміним.

— Звідки він знає, що я — це я?

— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».

— Він стежив за вами?

— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.

— Я сам небезпечний.

— Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?

Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:

— Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.

— Але Рибаліна звільняють.

— Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.

— Ви переконані, що це справжнє місце?

— Безперечно. І подумати: стільки років він нас обдурював! Тварюка!

«Графиня» лицемірно промовила:

— Не кажіть так, Олексію! Він мертвий, і він ваш батько. Господи, коли я подумаю…

— Ах, облиште своє голосіння! — з досадою промовив Карагаєв. — Кращі роки змарнував, шукаючи цей камінь. Лишився в Росії. Хай йому чорт! — Він ляснув себе по лобі. — І як я не догадався відкрити склеп на скелі? Ідіот!

Мишко кинув швидкий, але дуже докірливий погляд на Славика. Виявляється, правильно: скеля — склеп… Ось тобі й орел-ягнятник…

Славикові нічого не залишилось, як тільки винувато заморгати очима.

— Все-таки краще без човняра та його людей, — сказала «графиня».

— Склеп завалений. Мені одному не впоратись. Я вже пробував.

— Може, покликати інших?

— Наприклад?

— Єрофєєва, ще кого-небудь.

— Ні! Віддаю перевагу бандитам. Легше домовитись, дешевше і напевне не продадуть.

— Але вони можуть убити вас.

— Я озброєний.

Вони помовчали. Потім Карагаєв сказав:

— Тепер ідіть. Попередьте його: через три години.

Отже, треба діяти! Діяти негайно і рішуче!

Мишко нічим не дорікав друзям. Про що тепер говорити? Тільки коли зникли з очей і Карагаєв і «графиня», він повернувся до Славика.

— Ну як, — «приватна справа»?

— Ні, не приватна, — відповів присоромлений Славик.

Те ж саме визнав і Генка. Він чекав товаришів у таборі. Чоловіка в зеленому Генка на станції не бачив, але з поїзда зійшов слідчий. Проте куди він подівся, Генка не помітив. Слідчий зійшов з поїзда і зник.

— Так, — сказав Мишко. — Шкода, що він не зайшов у табір. Вбивця ж тут. Жартувати не можна. Біжи, Генко, в село і дізнайся, чи немає там слідчого.

Генка побіг у село. Але слідчого там не було. Хлопці дуже схвилювалися. Що їм робити? Йти на скелю немає рації. Тепер вони вже не випередять графа. Залишалося тільки одно: розповісти про все Борисові Сергійовичу.

Борис Сергійович уважно вислухав хлопців. Їх розповідь була незвичайною. Але Борис Сергійович нічим не виявив, що сумнівається в її правдивості. Він підвівся і сказав:

— Треба йти!

На Халзін луг вирушили всім загоном. Навіть Кит категорично відмовився чергувати на кухні. По дорозі Борис Сергійович запросив з собою голову сільради і двох селян-понятих. Але звістка про те, що зараз на Халзіні мають знайти скарб, миттю облетіла все село. Загін ще не дійшов до скелі, як їх догнав великий натовп селян. Серед них крокував навіть лікар. Отже, новина вже долетіла і до сусіднього села.

Незабаром скелю оточив щільний натовп. Зовсім несподівано Мишко побачив серед людей човняра і обох парубків з лісу. Але чоловіка в зеленому костюмі не було.

Сонце ховалося за горизонт. Останні його промені освітлювали самотню скелю і схвильований натовп людей навколо неї.

Один бік скелі був стрімкий. Другий, пологий, був усипаний каменями різного розміру. Майже біля самої вершини лежали три величезних валуни. Для того щоб піднятися на шпиль, треба було їх обійти.

Оглянувши валуни, Борис Сергійович і Мишко побачили під ними свіжі сліди лопати чи кирки: хтось пробував зрушити камені з місця.