Борис Сергійович покликав голову сільради і кількох селян. Швидко запрацювали ломи й лопати. Валуни були підкопані. Борис Сергійович попросив людей розступитися. Один за одним усі три валуни скотились із скелі.

Показалась кам'яна могильна плита. Вона заросла мохом і травою, навіть важко було відразу розібрати, що це плита. Але коли навколо неї розчистили землю, її обриси виступили зовсім чітко.

— Могилку псують, — зітхнув Єрофєєв. Не по-божому.

Хтось із селян засміявся:

— Могилка ж не на місці. Їй слід на кладовищі бути, а вона он куди забралась.

Плиту підкопали, потім підважили її ломами і підняли. З'явилася невелика заглибина.

Натовп присунувся до ями. Всім хотілося побачити, що там є.

— Одійдіть, громадяне, — сказав голова, — всім покажемо.

І в цю мить до скелі підійшли «графиня» і Карагаєв. Ніхто з натовпу не звернув на них уваги: всі були захоплені склепом. Лише Мишко і човняр невідступно стежили за ними. І Єрофєєв, очевидно, відразу пізнав молодого графа і не зводив з нього очей.

У заглибині під плитою лежала чорна металева шкатулка. Борис Сергійович підняв її. Вона була замкнута. Ударом каменя Борис Сергійович збив замок і відкрив шкатулку. Там лежала брошка, усипана блискучими каменями. Посередині її блищав великий брильянт… Борис Сергійович високо підняв брошку і показав її натовпу.

І раптом, розштовхуючи натовп, до Бориса Сергійовича підійшов Карагаєв. Слідом за ним ішла «графиня».

— Ця шкатулка належить мені, — сказала «графиня».

— Можливо, — чемно відповів Борис Сергійович, не віддаючи шкатулки.

— Дайте її, — сказала «графиня», простягаючи руку. Але Борис Сергійович не віддав їй шкатулки.

— Я не можу вам її віддати. Вона буде здана органам влади, а вже потім ви можете пред'явити на неї своє право.

І тут трапилось найнесподіваніше. Карагаєв вихопив шкатулку з рук Бориса Сергійовича.

Це було так зухвало і несподівано, що всі розгублено застигли на своїх місцях.

Борис Сергійович зблід і зробив крок до Карагаєва:

— Що це значить? Поверніть негайно!

Карагаєв вихопив з кишені пістолет… Натовп шарахнувся вбік. Карагаєв, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій шкатулку, повільно відступав до підніжжя скелі… І тут його застиг різкий окрик, що пролунав, як команда:

— Здати зброю!

Карагаєв озирнувся. Позаду стояли слідчий і два червоноармійці. А біля червоноармійців стояв Микола Рибалін. Він глянув на Мишка і посміхнувся йому своєю звичною привітною посмішкою.

Щодня прибували нові групи трудколоністів. Від станції на підводах доставляли інвентар. Комунари ремонтували будинок, будували сараї, навіси, обладнували майстерні.

А нашому маленькому загонові вже час було від'їжджати. Серпень золотив листя на деревах, ночі ставали довші, спати в палатках було вже холодно.

Та й усі справи були, по суті, закінчені. Миколу Рибаліна виправдано. Таємниця бронзового птаха розкрита. Садиба належала трудкомуні. Навчено грамоти дванадцять чоловік. Піонерський загін у селі організовано.

Останнім часом загін діяльно допомагав комунарам. Кит — той просто не вилазив з кухні. Та всі розуміли, що пора їхати. Комунари заново планували сад. Із делікатності вони не казали, що палатки загону їм заважають, але піонери це чудово розуміли. Звичайно, можна переставити палатки на інше місце, але якщо вже зніматися з обжитого місця, то зовсім.

А жаль розлучатися з садибою, з селом, з комунарами…

— Ви обов'язково приїжджайте до нас у наступному році, — посміхаючись, говорив Микола Рибалін. — Знову тесляруватимемо. Новий клуб збудуємо, теплий, щоб і взимку користатись ним.

Єрофєєв лицемірно зітхав:

— Та вже попрацювали дітки, спасибі їм, допомогли громаді. І безневинну людину захистили.

Але очиці його дивилися підозріливо і насторожено, і ніхто йому не вірив.

Художник-анархіст заявив, що він теж їде в Москву.

— Більше там простору для талановитої людини, — говорив він, — є де розвернутися. Театри, вивіски, фасади. Вам, діти, коли щось треба буде для школи оформити, то, будь ласка, з великим задоволенням.

Мишко поспішив його запевнити, що в їхній школі вже давно все оформлено.