– Ну, вітай, вітай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнім товаришем словом перекинутися після довгої нашої розлуки! – Омелько, все ще в залізній місюрці на голові і заляпаному кров'ю панцирі, зіскочив з коня і міцно потис Іванову руку. – Ох і зголоднів же я, доки ви там з ляхом у піддавця бавилися.

Іван з неприхованою радістю дивився на побратима. Як же приємно було зустріти його саме тепер, коли в силу своєї нової посади він мав бути взірцем для підлеглих козаків, стати їх порадою і добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цієї самої поради міг запитати він сам, довіритись у своїх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитої ті дні, які було прожито поряд, долаючи бурі неспокійного козацького життя і залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов відгадав Богунові думки:

– А що, важкий він, хліб сотницький? – по-змовницьки підморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овіяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твої діти. Мусиш сам не доїсти, не доспати, а козакові найкраще віддати. Щоб козаченько відпочив і ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком їм будеш, із самого пекла чорта винесуть, щоб той тобі чоботи дьогтем мастив.

Смерті в очі за тебе глянуть! Ну, нічого, нічого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тоді й потолкуємо.

– Пригощу, Омельку. Хлопці мені намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стіл і дві лави знайдемо.

– Ось, за що я і кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро!

Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возів, в'язанок хмизу і копиць сіна, які являли собою господарство нової Кальницької сотні Брацлавського полку. Неподалік палало кілька вогнищ. Кашовари готували вечерю.

Помітивши Богуна з гостем, від одного з вогнищ піднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упізнав Коваля.

– Пане сотнику, куліш уже й готовий, зараз лишень казан знімемо з вогню. Ти відпочивай, усе зробимо, подамо.

– Дякую, Іване, – відповів Богун, не в змозі приховати у голосі втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що є…

– Розумію, батьку, все зробимо! – здійняв руки Коваль.

За кілька хвилин на столі, котрий займав майже весь простір намету, з'явився мідний казанок з гарячим духмяним кулішем, порізана пастрема, паляниця житнього хліба, цибуля і сало. До них приєднався кухоль оковитої і дві череп'яні чарки. Омелько скинув з голови місюрку, закинув за вухо оселедець і сів на одну з лав. Іван мовчки витяг з-за пояса пістолі і сів навпроти. Без зайвих церемоній налили і заходилися сьорбати куліш.

– Добрий куліш, – зауважив Омелько. – Бачу, даремно я тебе повчав. Коли козаки тобі такий куліш варять – добре, Іване, пануєш.

– То їм краще відомо, – знизав плечима Богун.

Після вечері, добувши з очкура люльку, Омелько, нарешті, повів мову про те, що чув на Січі, а саме про останні події на Україні. Він випускав цілі хмари сивого тютюнового диму і, примружившись, поглядав на тремтливий вогник каганця, котрий стояв на столі.

– Загомоніла Україна, – задумливо говорив до Івана. – Ох і довго довелося чекати нам… Але настав час нарешті. І той гомін луною відбився не лише у Варшаві та Бахчисараї. Москва, Стамбул, навіть Папський престол стурбовано дивляться на те, що ви, панове, тут заколотили. Австрійські цісарі, без перебільшення буде сказано, мають новини з України за найперше в новинах з-за кордону. На Січі і тепер московське посольство перебуває. У вічній дружбі бородані запевняють. Так, мовляв, і так, єдиновірці православні, таке й інше… Не вірю я їм, псам! З Річчю Посполитою Полянівський мир і домовини «Вічного ускончання» бояться порушити!..

Та не в них справа. Ой, як далеко нам, Іване, до перемоги! Але дійдемо! Як там у Кам'яному Затоні було?

– Та нічого, впоралися, – струснув непокірним оселедцем Богун.

– Велику ви справу з Филоном зробили. Якби Барабаш приєднався до Потоцького, непереливки тут нам було б, ох, непереливки!

– Тепер він до чортів водяних приєднався!

– Туди й дорога!

Помовчали.

– Тобі відомо про те, що ляхи пропонують переговори? – Омелько вистукав об підбори чобота люльку і зачерпнув дерев'яним ковшем з цебра, котре стояло на ослінчику біля столу, прохолодної джерельної води. Подивився на Богуна.

– Не чув, – знизав плечима той. Омелько неквапно напився і продовжив:

– Схаменулися. Та пізно, колька б їм животи позводила!.. Одне слово, Шемберг та Сапєга прислали до пана гетьмана послів. Пропонують, аби ми випустили їх із пазурів.

– Тобто як?!

– Ну, не просто так, звичайно. Обіцяють віддати армату, королівську хоругву, клейноди. А ще присягають вмовити Потоцького підписати універсал про скасування Ординацій і повернення умов, писаних на Куруковому озері. А ми, зі свого боку, надаємо їм можливість без перешкод відійти до Крилова. Як тобі?

– Але це неможливо! – підхопився з-за столу Іван.

– Чому? – з-під густих брів Омелько уважно стежив за Богуном.

– Тому, побратиме дорогий, що більшої дурості аніж вірити лядським обіцянкам, я не знаю, це по-перше. Не раз дурили. Он хоча б Боровицю згадай! Крім того, хто такий є Стефан Потоцький, щоб вирішувати справи такого рівня! Першими словами його після виходу з оточення буде щось на зразок: слово шляхтича не може бути витримане перед смердючим хлопством!

– Голова! – плеснув долонею до столу Омелько. – Знав, що одразу ж саму сіль відшукаєш. Твоя правда, такі універсали не його компетенції справа. А щодо армати, то нам уже гетьманська таємна служба доносить, що в ляхів пороху до неї немає, тож у разі відходу гармати лише затримають їх, а користі з неї зась. А нам та армата не зайва. Сам бачиш – туго з арматою. Добре пани коронні комісари порахували, та й ми не зовсім уже дурні. Армата й так у наших руках, а от пускати цей, хоч і пошарпаний реґімент на з'єднання зі старшим Потоцьким і Яремою Вишневецьким було б великим глупством. Але глупством не було б приспати пильність Стефана і його командирів. Тож за розпорядженням його ясновельможності пана гетьмана щойно полковники Кривоніс та Криса вирушили до польського табору, щоб вести ці самі переговори, доки ми тут дещо приготуємо ляхам на згубу.