– Що саме?

– Капкан! – гарячковито стукнув кулаком по столу Омелько. – Тут нам у черговий раз допоможе Тугай-бей. Чув про урочище Княжі Байраки?

– Здається, це в тилу у ляхів, – сказав Іван.

– Так, – хитнув головою Омелько. Є думка влаштувати там мішок силами татар і моїх молодців.

– Гм… добра думка! – почесав на підборідді кількаденну щетину Іван. – Якби тільки татари не підвели.

– Не підведуть, – змахнув рукою Омелько. – Тугай-бей угоди дотримується. Учора в нього були посли від Потоцького, вмовляли повернутися за Перекоп, за те пропонували досить значну суму. Чорт голомозий вдав, що його образила запропонована сума, заарештував Чарнецького, Войниловича і Бруханського і заявив, що жадає продовжити перемовини зі Стефаном особисто. Усе це, само собою, доповів його ясновельможності. Тож мати сумніви в його благонадійності поки не маємо приводу. Завтра все буде вирішено.

– Скоріше б… – зітхнув Іван.

Розмова затяглася мало не до півночі. Омелько, посмоктуючи люльку, оповідав, що діялося на Січі останні кілька років, згадував походи на татар, що їх було вчинено спільно з військами покійного Станіслава Конєцпольського проти нинішнього союзника козаків Тугай-бея, а також каганів Муртази та Умар-аги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани із запорізького лицарства, коли під час бою поблизу містечка Ахматова, на закованій кригою річечці Тикчі, запорізьким куреням було наказано шикуватися позаду обозів коронного війська. І хоч татар було наголову розбито і примушено тікати без спину до Синіх Вод, а там розсіявшись мчати до Дніпра, Очакова і навіть у буджацькі степи, але з болем, а не з гордістю здіймалися в душі справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про ті події. Згадував також про відчай, який охопив їх, щирих синів України, коли, полишивши свої морські походи до Анатолійських берегів, були змушені також майже втратити зв'язок з Україною. Як стиснули колись могутню Січ лещата, утворені з півночі Річчю Посполитою, а з півдня Високою Портою. А в самому її серці звів свої могутні мури оновлений Кодак. Навіть землю січового майдану потоптали чоботи жовнірів коронного війська, а в куренях, які будували руки вільного січового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надії поновити свою колишню вольницю і на повні груди вдихнути солоне повітря морських просторів, або вийти на волость, щоб здійняти меч на звільнення рідної землі, на тілі якої, немов мерзенні паразити, впивались її кров'ю іноземні феодали, жиди-орендатори і породження чужого українцям римського католицизму – унія…

Коли Омелько нарешті замовк і встав із-за столу, Іван теж піднявся, маючи на меті провести його.

– Ти лягай, відпочинь. Завтра новий бій, – поклав йому руку на плече Омелько.

– Нічого. Вийду на повітря, проведу. Заодно гляну, як там мої…

– Ну, як знаєш.

Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скільки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать і всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових і сонне хропіння коней, Омелько повернувся до Івана.

– Як твоя Ганна?

– Очікує на мене. Вона залишилася на хуторі.

– Напевне, плакала та причитала, коли від'їздив? Богун раптом пригадав повні сліз, але усміхнені очі.

– Вона… Знаєш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслід. Але тільки я знаю, що коїлося в неї на душі.

Омелько посміхнувся в темряві.

– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаєш її?

– Більше, аніж власне життя.

– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Іванові в очі. – Я часом заздрю тобі по-доброму. Знаєш ті корчми на кордоні?

Іван хитнув головою. Він розумів, що мав на увазі Омелько. Запорожці, свято дотримуючись традиції, котра забороняла присутність жінок у межах Січі, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловіками, тож не могли обходитись без жіночого товариства. Його вони знаходили на кордоні України і Дикого Поля, у корчмах, шинках і заїжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирішувало деякі проблеми, залишаючись дешевим замінником звичайних відносин між чоловіком та жінкою. Жінки легкої поведінки, які існували у всі часи і у всіх народів, задовольняли забаганки воїнів під час короткого перепочинку. Не всі мешканки тих напівдиких місць, звичайно, були повіями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собі важку боротьбу і смертельну небезпеку, не надто підходило для сентиментів і шляхетських манер. Під час буревію неможливо виростити квітучий сад, а суворий ґрунт пустелі в змозі дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посміхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно дається в наші долоні. Швидким, немов води гірського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрічей, переділених довгими розлуками.

Він йшов через сплячий табір і мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючні польські нобілі презирливо кликали робучим бидлом, і хто сьогодні вдень уже сказав своє рішуче слово, примусивши важку кавалерію Речі Посполитої відступити, зазнавши важких утрат. Ту кавалерію, якій не було рівних на теренах цілої Європи. Тепер вони відпочивали після важкого бою. Спали на купах хмизу, возах, причеплених до рідких чахлих дерев парусинових гамаках, або й просто на землі, підклавши під голову кулак і вкрившись зоряним небом. Тепер вони не були схожі на грізне військо, скоріше на втомлених важкою працею в полі селян. Проте Богун знав: їх покликала Україна, отже, вони зможуть стати воїнами. Вони вже стали ними. І вони – лише початок кінця польського панування на теренах Батьківщини.

Стефан Потоцький перебував у такому дивному стані, коли вже не міг відчувати сорому або злості за програну битву. Він майже весь час мовчав, лише інколи відповідаючи на запитання підлеглих або віддаючи короткі розпорядження щодо порядку виведення військ з табору і шикування для маршу до кордонів України, туди, звідки ще так недавно йшов переповнений надій на перемогу, яскравих мрій, амбіційних планів. Стефан навіть не помічав повних презирства поглядів Чарнецького і Сапєги, котрі їхали поряд з ним. Йому було байдуже. Байдуже ще від пори, коли напередодні важкі вози, навантажені артилерією польського війська і залишками пороху та ядер, перетнули межі його окопу і повільно, немов під час траурної церемонії, покотилися вбік табору Богдана Хмельницького. Вони віддали армату. Віддали, аби врятувати рештки побитого війська. Але від цього факт приниження не робився менш значущим. І як це часто буває, розум рейментаря-невдахи захистився від страшної для нього реальності, побудувавши бар'єр байдужності і прострації.

Польські війська відступали вже кілька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належної пильності слідкуючи за обрієм – малочисельні дозори та під'їзди висилали ся скоріше для очищення совісті командирів – вони не відходили далі, ніж на дві-три сотні сажнів від похідних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разі несподіваного нападу великих сил ворожої кінноти. Тут, очевидно, окрім стану Стефана Потоцького, відіграла свою роль віра в дотримання козаками мирного договору його помічників. І віра ця не була безпідставною – від ранку на обрії не виникало нікого, окрім невеличких запорізьких чат, котрі, безумовно, мали завдання супроводити поляків і доповісти їх місцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсім не було видно татар, що деякою мірою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, він перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потім сповзло, показуючи третю годину опівдні, а жодних приводів для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нічного нападу, але тут Чарнецький лише посміхався в довгі густі вуса. Заховавшись за возами ваґенбурґу і окопавшись шанцями, навіть їхнє побите за кілька останніх днів військо, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганізованої татарської кінноти. Правда, без артилерії це складніше, але… Ні, вони, без сумніву, витримають. Крім того, Хмельницький – шляхтич, і він дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завіряючи в тому, що не буде робити спроб переслідувати роззброєне польське військо. Якби ще десь узяти віру, що той свого слова дотримається… Хіба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюжені права? Після цієї думки його настрій погіршився, і ротмістр почав усе чіткіше відчувати всю невпевненість їхнього положення. Ще через годину він усе ж не витримав.