— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… як наша гостя?

— Я відправив її назад. Там вона потрібніше, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть, тебе шукала, щоб подякувати.

Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до “Ріковері”. Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.

— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — щодо твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.

Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.

— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.

— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.

— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.

— Ні, не поїду.

— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…

— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.

На американському судні були заклопотані підняттям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор. “Аметист” запитав про здоров’я врятованих, дістав відповідь, що “слабі, -але небезпека вже минула”, розвернувся і почав набирати хід. Американці здивовано стежили за діями “Аметиста” і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з “Ріковері” шалено замахав прапорцями, але “Аметист” наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт. Врятовані дослідники, офіцери й матроси — всі як один дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на “Аметисті” замайоріли зірки і смуги американського прапора.

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин стежив за тим, як укладали телевізор, і мріяв про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали “Аметист” на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. В сухе потріскування радіо з “Ріковері” раптом втрутилося різке клацання позивних “Аметиста”, характерне для потужної радіостанції нового лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особовому складу “Аметиста”. З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на “Ріковері” начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: “Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з урятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі”.

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.

* * *

Осінній владивостоцький дощ безупинно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

“Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, котрих ще не збагнув світ…”

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: “На питання, як я досяг таких наслідків у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставлених завдань і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий вчений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти “очі” й “руки”, що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що від необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — “око” людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно “руки”, які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…”

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: “Тому я вважаю, що ваша подяка має бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось що привело до тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…”