— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво промовив Ганешин (“американець” передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?

“Аметист” підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем, і стальна куля лишилася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, тільки-но припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм лишилося повітря на дванадцять-п’ятнадцять годин…

Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказувала на хвилі, що поглинули сталеву кулю.

— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…

Ганешин мовчки хмурився, позираючи на “Ріковері”.

— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.

Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.

Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.

— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.

— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.

— Дозвольте задати вам кілька питань, — вів далі Ганешин. — Вибачте, що я так коротко, треба поспішати, якщо ми хочемо…

— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.

— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.

— Слухаю вас, — відповів американський капітан.

— Скільки у вас тралячих тросів?

— Два.

— Який завдовжки трос лишився на батисфері?

— В тім-то й біда, сер, що канат обірвався якраз у місці його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.

— На батисфері є радіо?

— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.

— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?

— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найсуворіший економії.

— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?

— Продовжувати тими ж засобами — поки що іншого виходу нема. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшою швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і підходячи до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військових судна, нині вони пішли в бухту Макдональд.

— Дякую, капітане. Сподіваюся, ми зможемо допомогти вам. Будьте ласкаві, покажіть ваші лебідки і підіймальні пристрої.

Ганешин і Пенланд зійшли на широку палубу, захаращену бухтами тросів, з величезною лебідкою в центрі. Електрична лампа, гойдаючись разом з щоглою, освітлювала нагромадження найрізноманітніших предметів.

— Мені здається, становище безвихідне, сер, — швидко промовив капітан Пенланд, коли вони відійшли трохи од містка. — Поміркуйте самі: величезна глибина, відкрите море, ніякої можливості ні пеленгувати, ні кинути буйок… Я роблю, що можу, дві доби не йшов з палуби. Там, на містку, дружина Мілльса, гідрохімік нашої експедиції. Я не хотів у її присутності висловлювати свою думку.

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо всміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.