— Гаразд, — з полегкістю мовив Голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

— Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі гіросвистів камінець, пролетівши попри саме плече містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінь підстрибнув угору, пролетів складною кривою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Марвел був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його босий великий палець, одскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і завив. Тоді він порвався тікати, наштрикнувся на якусь невидиму перепону, полетів сторчма і, коли отямився, уже сидів на землі.

— Ну, — промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, повиснув у повітрі над головою бродяги, — то це все химерить твоя уява?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос, — я дам тобі каменюкою по голові.

— Здорово, — казав містер Томас Марвел, сидячи на землі, тримаючи забитий палець ноги і не спускаючи з ока третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

— А це ж — дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидима людина.

— Верзіть собі казна-що, — відповів містер Марвел, кривлячись від болю. — Де ви сховались, як ви це робите, просто я не знаю…

— От і добре, — мовив Голос. — Я просто невидимий. І я хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це ясно кожному. Вам нема чого так нетерпеливитись, добродію. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?

— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ти збагнув, що…

— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.

— Тут. Кроків за десять перед тобою.

— Облиште. Я ж не сліпий. А зараз ви будете розповідати мені, ніби ви — просто повітря. Я — не з тих неуків-бродяг…

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас нема ніякої плоті? Може, ви — тільки порожній голос, га? Самий тільки пащекун?

— Та ні, я — істота людська, із звичайної плоті; я мушу пити, їсти, вкриватися від негоди… але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

— Значить, ви таки справжній?

— Ну звісно, що справжній.

— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, — попросив Марвел. — Тоді це вже не буде таким з біса дивацьким.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвела пойняв неймовірний подив.

— Оце маєш! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Надзвичайно! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… — Містер Марвел пильно оглянув порожняву перед себе, — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви — ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.

— Е, як на мій скромний казанок, воно досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як же це ви спромоглися, до дідька?

— Довго розповідати. І до того ж…

— А знаєте, вся ця штука так мене разить.

— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я міг би вбити… І побачив тебе…

— Боже! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…

Обличчя містера Марвела було красномовне.

— Потім зупинився. “Це, — сказав я собі, — невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен”. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…

— Боже! — застогнав містер Марвел. — Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам, від мене треба? Якої допомоги?.. Невидимий!..

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив їх. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти схочеш… мусиш схотіти!

— Стривайте, — сказав містер Марвела. — Я занадто, приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені піти… Я мушу трохи отямитись… Ви ж майже розчавили мені палець. Все це — так неймовірно. Нікого на землі, нічого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос із неба! І каміння! Боже мій!

— Візьми себе в руки, — відповів Голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі,

— Я вибрав тебе, — пояснив Голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина — могутня! — На хвилинку він зупинився, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів Голос далі, — якщо ти не зробиш того, що я звелю…