Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем вирівнялись на своїх стільцях. Обличчя в щкх були дуже червоні, і обоє вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачте, кочерга. Входячи в цю кімнату, — вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, — я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла ходити гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й. ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

З одної дуже прикрої причини, яка зараа стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів на дванацять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… мовчання.

— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там не гаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі потакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалась, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, це вже дзуськи!” Потім раптом почулася метушня, впав перекинутий стілець, коротка боротьба. І знову тиша.

— Якого це дідька? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все… у вас гаразд? — повторив містер Гол.

Вікарій одповів якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу… не перешкоджати.

— Чудасія! — зауважив містер Генфрі.

— Чудасія! — згодився містер Гол.

— Каже, “не перешкоджайте”, — сказав Генфрі.

— Я не чув, — сказав Гол.

— І хтось сопів, — додав Генфрі.

Вони стояли, наслухаючись. Розмовляли у вітальні швидко і притишено.

— Я не можу, — заявив містер Бантінг, підносячи голос. — Кажу вам, сер, я не хочу!

— Що таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не хоче, — пояснив Гол. — Але то ж він не до нас говорить, правда?

— Це насильство, — сказав у вітальні містер Бантінг.

— Насильство, — повторив Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.

— Містер Кас, здається, — відповів Гол. — Чи ви чуєте хоч щось?

Тиша. Звуки долинали неясні й усе неврозуміліші.

— Здається, стягають скатертину зі столу, — сказав Гол.

За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

— Чого ти тут прислухаєшся, Голе? Хіба не маєш нічого кращого робити, ніж отак стовбичити цілий день, та ще й у свято?

Містер Гол пробував усе їй пояснити самими гримасами та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили од неї і, розмахуючи руками, заходились давати пояснення.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, — може, там просто пересували меблі.

— Я чув, як він казав “насильство”; це я чув, — запевняв Гол.

— Чув це і я, місіс Гол, — ствердив Генфрі.

— А може… — почала місіс Гол.

— Ш-ш! — прошипів містер Тедді Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?

— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Гол.

— Вікно у вітальні, — пояснив Генфрі.

Усі пильно дослухалися. Місіс Гол дивилась невидющим поглядом просто себе на подовгастий, світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці навпроти, заллятий червневим сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.