— Аж настільки — ні, — відповів Кемп. — Але уявити це я можу.

— Я був ладен розтрощити тих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайпґов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Підвечерявши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.

Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням своєї божевільної спроби я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але перешкоджала ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс бути першою людиною в місті, коли не можеш і на очі нікому показатися? Який чорт з жіночої любові, коли жінка неодмінно стане Далілою? [4] Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишилось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він спинився; погляд його наче блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.

— Ви поїхали зразу до Айпінга?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!

— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…

— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

— Ні, він, кажуть, одужує.

— Його щастя, виходить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.

— Про мого бродягу я цього не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів!.. Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наражаєшся на якогось вайлуватого, тупого ідіота. Всі гатунки дурнів, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскажецію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на горб.

— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?

— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі чекали на мене. А там я міг би залізницею перекинутись до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, виходить, жити… і робити свою справу. Того бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

— Ясно…

— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..

— Краще було б спершу забрати від нього книги.

— Але де ж він? Ви знаєте?

— Він у поліції, в місті. І, на його власне прохання, замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.

— Але це затримує трохи виконання ваших планів.

— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.

— Звичайно, — погодився Кемп; він тривожно дослухався, чи не чути кроків надворі. — Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде не важко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

— Авжеж, — сказав Невидимець і замислився.

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.

— Те, що я попав до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, — сказав він. — Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось; незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості… Ви нікому не сказали, що я тут? — несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

— Я ж дав слово, — відповів він.

— Нікому? — напосідав Гріффін.

— Ані душі.

— Ага! Тоді… — Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету. — Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марную сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Трохи там украсти, когось там поранити… і край… Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, мавши їжу та відпочинок, — тисячі можливостей відкриваються. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше — це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши мене, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли скрадаєшся ближче. Особливо, отож, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу; сховатись, як схочу; утекти, як схочу.