І раптом мені спала на думку ще одна блискуча ідея. Я підбіг уперед і вскочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давались узнаки, я повільно їхав по Оксфорд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-род. Настрій мій був зовсім одмінний від того, з яким я десять хвилин тому виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене посіла тепер єдина думка: як виплутатися з цієї скрути?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках покликала мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і замалим не потрапив під вагон конки. Я подався в напрямі Блумсбері-сквер, маючи намір за Британським музеєм повернути на північ і дістатися до менш людного кварталу. Мені було страшенно холодно, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло маленьке собача і, обнюхуючи землю, кинулося услід за мною.

Раніш мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим самим, як мені здалося, що знає про мою присутність. Озираючись через плече, я перетнув Грейт-Расел-стріт, і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки побачив, що наближається до мене.

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що залляла і тротуари, й брук, не було жодної, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, вчувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, з несвідомою іронією вигукуючи якийсь духовний гімн про те, “чи побачимо коли Його обличчя?” Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. “Бум, бум, бум!” — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчиків, які спинились біля огорожі недалеко від мене.

— Ти глянь! — здивовано сказав один з них.:

— А що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж… від босої ноги… так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. “Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, Його обличчя, бум, бум!..”

— Хтось босоніж піднявся цими сходами, їй-бо, що так! — сказав один. — І назад не сходив… і з ноги йому текла кров.

Юрба вже в основному пройшла.

— Дивись, Теде! — тоном гострого здивовання вигукнув молодший з цих слідоглядів і показав просто на мої ступні.

Я зиркнув і собі туди ж і одразу побачив, що від чіпкого бруду стали видимі неясні обриси моїх ніг. На мить мене наче правцем поставило.

— Ото диво! — мовив старший. — Ну й чудасія! Наче привид ступнів, еге ж? — І, повагавшись трохи, він підійшов до мене, простягаючи вперед руку.

Якийсь чоловік зупинився глянути, що це вони ловлять, потім якась дівчина. Ще секунда — і хлопчак доторкнувся б до мене. Я враз збагнув, що маю робити. Ступивши крок наперед, — хлопець, скрикнувши, відсахнувся назад, — я хутко перестрибнув через огорожу на ґанок сусіднього будинку. Але молодший хлопець примудрився спостерегти мій рух, і, перш ніж я встиг спуститись на брук, отямився від подиву, й почав репетувати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Всі кинулись туди і вгледіли, як на нижніх східцях та на брукові з’явились нові сліди.

— Що таке? — спитав хтось.

— Ноги! Дивіться! Ноги біжать!

Усі на вулиці, за винятком кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і потік людський став на заваді не тільки мені, але і їм. Звідусіль чути було здивовані вигуки і запитання. Зваливши на землю якогось юнака, я метнувся круг Расел-скверу, а шестеро чи семеро здивованих перехожих бігли моїм слідом. Добре, хоч їм ніяк було давати пояснення, а то б уся юрба погналася за мною.

Я двічі оббіг круг площі, тричі перетинав дорогу й повертав назад, і в міру того, як ноги мої ставали тепліші та сухіші, мокрих слідів я уже не залишав по собі. Нарешті, я спромігся зупинитися на хвилинку, витер ступні рукою і аж тепер був уже зовсім у безпеці. Останнє, що я бачив від тої гонитви, — це чоловік з двадцятеро, які стоять на Тевісток-сквері і дивляться, вкрай ошелешені, як поволі висихає мій слід — одинокий і незрозумілий для них, як колись слід людської ноги для самітного Робінзона Крузо.

Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже; не так прикро заглиблюватись у лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубла, під вухом боліло від візникового удару, в’язи були подряпані його нігтями. Ноги нили від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Мені назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно вгледів його і, налягаючи на ногу, відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. Тоді на обличчі я відчув щось м’яке, — площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, що своїм гострим носом нюшив повітря, викликав у мене невимовний жах.

Потім почали вигукуючи бігти дорослі і хлопчаки. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі, достоту так!.. Там усе палало…

Невидимець замовк і замислився. Кемп нервово позирав у вікно.