Я ненароком подумав, що вираз обличчя у нього вже не заячий, як був раніше, а вовчий. Втім — навіщо людині завдавати прикрощів! — змовчав, нікому про це не сказав.

Щось хиже з'явилося і в Альфредовому характері. Хлопець став задерикуватим, прискіпувався до кожної дрібниці. То я йому, мовляв, заважаю гребти, ліктем дістаючи до його всіяного виразками плеча; то надто широко розставляю ноги, через що він перечіпається і втрачає рівновагу на сидінні.

Не Заєць — варивода! І ці причіпки та роздратування перш за все дошкуляють мені, його напарникові: ми ж бо з ним на одній лаві.

— Ну й золотце! — кажу, вислухавши Альфредове бурчання.

— Золото чи залізо, — демонстративно повернувшись до мене боком, відказує він, — а тримаюся не гірше за інших.

Що йому відповісти? І я змовкаю.

Важко, звичайно, всім. Он і Кім Михайлович висох, як тріска. В Барарати загноїлася прострелена нога. Пересилюючи біль, тубілець стогне, повторюючи одне й те: «Акіо! Акіо!»

Лота пояснила, що в тутешніх краях так зветься акула-людожер, яка, почувши наближення чиєї-небудь кончини, невідступно супроводить човен.

А й справді ось уже кілька днів акула від нас не відстає. Двометрова переслідувачка пливе мало не впритул із лаканою. Пласка, кольору каламутної води голова раз у раз витикається з хвиль, то раптом зникає в примарній глибині. Невже акіо віщує лихо? Хіба нам мало й так напасті?

— Усі ці віщі знамення — безглуздя, — каже Кім Михайлович, кидаючи презирливий погляд на акулу. — Одначе…

І він наказує частіше міняти на Бараратиній нозі пов'язку.

Лота прикладає до рани потовчений у порошок панцир недавно пійманої каракатиці.

Присипка, твердить дівчина, швидше гоїть рани.

— Мафана-май, [8] — каже вона, торкнувшись почорнілої литки хворого й відвівши нараз — так, ніби її що обпекло, — руку.

Тубілець, погідливо киває головою, поправляє зсунуту до щиколотки пов'язку.

Лота й сама неабияк змарніла. Нігті на руках викришилися, солона вода роз'їла долоні — вони кровоточать.

Якоюсь неземною, зоряною красою сяють на смаглому обличчі великі чорні очі. Навіть виснажена, Лота залишилася вродливою. Крізь смуток в її голосі пробиваються нотки життєлюбства.

— Ох, Васка-Кваска, — зітхнула тяжко. — Де моя село — танана, мій Бонго Бе? Я хочу туди!

Бонго Бе… Ми намагалися потрапити на нього з самого початку, як тільки відчалили од Носі Мазави. І, якби не шторм, можливо б, досягли жаданого берега, а вже звідти подали б вістку у великий світ — на Батьківщину.

Тепер не знаємо, де той острів, у який бік нам пливти. Буря змішала все. Вона пом'яла боки лакані, лишивши на ній незагойні сліди.

Із днища, крізь шпарини, що з'явилися впродовж шпунтового пояса обшивки, безперестанку сочиться вода. Балер — вісь, на якій обертається перо стерна, заклинило. Та й саме перо — вертикальна, схожа на акулячий хвіст пластина, в яку вдаряються струмені води, — тріснуло й більше не працює. Човен без стерна і вітрил, як бувають човни, над якими промчить шалена буря.

«Бачки» — наповнені прісною водою ядра кокосових горіхів — під час штормового натиску, на щастя, вціліли. А от харч не зберігся. Копра Й в'ялена риба підмокли, стали гірко-солоні.

Їстівне коріння — ямс, батат, таро — взялося цвіллю, драглисте, мов кисіль. На скільки ж нам вистачить запасу цієї провізії? Невже голодна смерть?

Сьогодні вперше після буряних днів трохи випогодилося. Вітер стих, хвилі понижчали, і ми заходилися наводити лад.

— Нумо, хлопці, веселіше! — кинув Кім Михайлович, випроставшись над кормою. — Насамперед полагодимо стерно й зашпаклюємо щілини. Спускайтеся мерщій униз! — наказав мені й Зайцю. — А Лота нехай перебере підгнилий батат.

Хвилі влягалися. Лакану гойдало, але крену не було. Колишня загроза — опинитися догори дном — минула. Правда, якщо ми не заладнаємо щілин, то скоро сокирою підемо на дно.

Шабаш! Заєць і я витягли з кочетів весла. Як і годиться, вклали їх попід бортами, уздовж рубцюватого, потрощеного в кількох місцях планшира.

— Відмолотили! — буркнув Альфред. — Хоч тепер відпочинемо. У-ух, яка втома! — витер він правицею спітніле чоло.

— Ранувато думати про відпочинок, — зауважив я. — Ми ж іще так мало пройшли.

— А ти хіба збираєшся перепливати океан?

— Авжеж.

— Мені б твій оптимізм, да Гама, — примружив очі Заєць, і в них я помітив ледь вловиму іронію — кепкування зневіреної людини. Може, я дав Зайцеві привід для глузування? Адже хоч би скільки ми пливли, далеко не допливемо. Вітри, підступні течії несуть у безвість. У кращому разі, якщо стрінемо острів, висадимося на нього.

Задумавши останню втечу, з двох лих вибрали менше — штормовий океан. Я кажу: менше, бо на Носі Мазаві нас би неминуче чекала смерть: атомні маніяки живими звідти не випустили б. Ну, а тут… Побачимо, що буде.