Шрифт:
Ми дістали з середини човна пожитки, перенесли їх на корму. Очистивши таким чином спід, добралися до днища, під банки, на яких сиділи з Альфредом.
— До поняття живучості судна, — повчав нас колись боцман, — входить не лише його плавучість, тобто здатність рухатися носом уперед і кормою назад, а й остійність.
На моє запитання, що воно таке — остійність, боцман відповів:
— Це, приміром, те саме, що, коли б тебе, Васько, хто-небудь тусонув, а ти, похитнувшись, все ж не впав. Точніше: здатність тіла, виведеного дією зовнішніх сил із рівноваги, вертатися в попереднє положення, — процитував він рядок з підручника «Морська практика».
Пам'ятаю, мій тезко, Окань, запитав:
— Слухайте, Андрійовичу, сюди! А якщо ви Гайового за його вибрики виведете із себе і він, огризнувшись, нарешті вгомониться, то це теж зветься остійність?
— Припинити балаканину! — відрубав боцман. — Я тобі покажу, сачок нещасний, де раки зимують! — І він послав Василя працювати в трюм.
Отже, що таке остійність і плавучість, Андрійович пояснив… Наша лакана сяк-так тримається на поверхні океану, та рухатися ні носом уперед, ні кормою назад, як було сказано, не може.
— Чому? — запитаєте ви.
А тому, що дно протікає. Обважніла, лакана дедалі більше наповнюється водою, хоч ми й вичерпуємо її весь час.
На деяких човнах, як і на кораблях, є внутрішнє дно — настил, що не дає воді, коли утворюється пробоїна, проникати всередину корпусу. Було таке друге дно й на цій арабській баггалі — лакані, як звуть її Барарата й Лота.
Зірвавши за допомогою дерев'яної підойми прикріплений до бімсів [9] настил, ми проникли в тісне міждоння.
9
Поперечне кріплення, на яке настилається палуба.
Першим поклажу уздрів Заєць.
— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — заволав він, дістаючи з темного, покритого водою кутка схожий на рибальську вершу кошик. — Тут щось є.
— Покажи! — почувся над головою голос командира.
Коли він це сказав, Альфред простяг йому потемнілий від води бамбуковий кошик.
Я подумав, що менше, мабуть, радів аквалангіст Мак-Кі, натрапивши на скарб легендарного «Золотого флоту», ніж зраділи ми, побачивши, що було всередині того непримітного кошика.
— О! — схвильовано вигукнув Заєць. — Не доведи й помилуй — здається, ритуальне, жертовне причандалля.
— А таки справді химерія, — докинув я, розглядаючи вирізьблену з чорного дерева маску та якісь незрозумілі присадкуваті фігурки.
— Нічого химерного немає,— заперечив Кім Михайлович, висипаючи все жужмом на палубу.
Почувши наші запальні голоси, Барарата підвівся й вигулькнув із носового відсіку, де він лежав, витягнувши поранену ногу. Вгледів і, розгублений, зойкнув:
— Фаді майнті маті! [10] Фаді, фаді…
10
Священний чорний небіжчик (мальгаш.).
В його розширених зіницях відбився такий же панічний жах, як і тоді, коли ми з ним уперше опинилися на тубільному кладовищі.
— Заспокойся, Барарата Або, [11] — взяла земляка за руку Лота, назвавши його пестливо Високою Тростиною.
— Фаді, фаді…— не переставало злітати лякливе з уст Барарати.
Слово це, знали ми, означає «священний» і водночас — «заборонений», «потойбічний».
Хлопець злякався недаремно — йому, остров'янину, було чого жахатися: носімазавці вірили, що той, хто побачить маску священного чорного небіжчика, приречений померти.
11
Барарата — тростина; або — високий (мальгаш.).
Лота, глянувши на ритуальне збіжжя, перелякалася теж. Та, видно було, переборола страх, опанувала себе.
Щоб заспокоїти тубільця, Кім Михайлович велів йому лягти й не натруджувати хворої ноги. Барарата, змовкнувши, слухняно опустився на лаву.
А тим часом ми заходилися розглядати знайдені речі.
Це була звичайна тубільна маска. Такі не раз доводилося бачити на віддалених островах Малайського архіпелагу, коли туди підходив «Садко» і ми висаджувалися на берег.
Маска як маска. З суцільної коряги чорного дерева якийсь умілець вирізав вилицювате обличчя, широкі, з ледь вловимою посмішкою, губи; розкосі — кісточки айви та й годі! — очі; під навислими кучерями окраєць чола, сплюснутий ніс.
Такі ж невигадливі були й дерев'яні фігурки, крихітні чоловічки, обличчям схожі на жертовну маску. Лише ніс довгий, як у Буратіно.
— І через це бідолашний Барарата отак розхвилювався! — дивуючись, знизав я плечима.
— Тубільці в надприродне вірять так само, як і в реальне, може, навіть більше, — відповів Заєць. — Людина взагалі повинна у щось вірити, — глибокодумно додав він. — Інакше б життя стало нецікавим і прісним.
— Я згоден з тобою, що треба вірити, але не в таку чортівню, як оця чорна маска чорного небіжчика. Хоч маска, треба сказати, сама по собі — витвір мистецтва.