– Хлопці, а давай заграємо на славу тих, хто колись тут жив! Музики ушкварили пару веселих пісень, а коли почали збиратись, несподівано хтось їх гукнув. З гори спустився якийсь маленький дідок у чудернацькому вбранні та ще й з великим мечем на поясі.

– Я вам хочу подякувати. Візьміть оце, – сказав дідок і подарував кожному по ліщиновій гілці, всіяній горіхами. – Занесіть своїм дітям.

Музики здивовано перезирнулися, але чемно подякували. Дорогою двоє з них викинули зі сміхом ті галузки і лише той, що запропонував грати, приніс гілку додому і дав своїм дітям.

Увечері діти підбігли до нього і кажуть:

– Татку, що це за горіхи такі? Ми їх пробували розколоти, а вони як камінь!

Музика глянув на галузку – а вона вся зі щирого золота і горіхи на ній золоті. Оце подарунок!

Побіг він до своїх друзів похвалитися своїм щастям.

– Ото халепа! – бідкалися вони. – Що ж нам робити? Треба вдосвіта піти на те місце, де ми кинули гілки.

Так вони і зробили, але пошуки не дали нічого – галузки пропали. А все це говорить про одне: ніколи не варто погорджувати навіть найдрібнішими дарунками.

На розі вулиці Сербської та Боїмів (тепер Старожидівською називається) знаходиться камениця Клопотівська. З цією каменицею пов'язана ціла серія удових процесів. І хоч завдала вона багацько клопоту своїм власникам, але назва її походить від поважного міщанина Клопота.

Колись у Львові будинкам давали імена, як людям. Клопот, мріючи про те, що камениця стане колись поважною підвалиною його роду, назвав її своїм прізвищем. Та не так сталось, як гадалось, Кожен, кому переходила камениця чи то у спадок, чи у власність після купівлі, незабаром докладав усіх зусиль, аби-но лиш її спекатися.

А весь клопіт полягав у тім, що в камениці страшило. І то відразу по смерті и першого господаря. Одної ночі вдова Софія Клопотова і донька Катря Клопотівна почули шурхіт на стриху: мовби щось важке волокли. А потім крик пролунав:

– Йой, не можу! Зараз кину! Зараз кину! Вже кидаю!

І так щоночі. Хто би то витримав? І з тих пір почалося безконечне перекидання будинку, як м'яча, від власника до власника: Барглі, Шуцькі, Мазанки, Карчевичі, Невчаси… Всі вони, щойно придбавши, хутенько будівлю знову спродували. Але при цьому ані словом не промовилися про страхи. Врешті магістрат сам її викупив у 1641 році й почав давати в оренду.

Орендарі так занехаяли каменицю, що виглядала вона як чорна обшарпана рудера, „в якій жоден християнин через сморід і румовища мешкати не хоче” – писалося в магістратських паперах.

І от у 1664 році, коли вже там і справді ніхто не мешкав, забрів до камениці один бідний дротар, який блукав цілими днями по містах і селах, лагодячи начиння.

Був пізній вечір і на вулиці морозив осінній пронизливий дощ.

Дротар примостився на купі дошок і задрімав. Серед ночі розбудив його шум – хтось волочив якийсь тягар і при тім голосно зітхав. Дротар подумав, що це злодій переховує крадене. Та ось невідомий застогнав ще голосніше і гукнув:

– Йой, не можу! Не можу, зараз кину! Вже кидаю! Йой, кину! Дротар з переляку зірвався на ноги та як гаркне:

– Кидай! Кидай вже нарешті! Бодай тебе на тім світі кидало!

Варто йому було теє гукнути, аж відлуння покотилося порожніми покоями, як на дротара посипався дощ золотих талярів.

Коли дзенькіт припинився, пролунало полегшене зітхання і запанувала мертва тиша.

Відтоді ніхто більше в камениці не страшив, а дротар на ті гроші зміг нарешті й своєю хатою розжитися, та ще й дітям його тих грошей вистачило.

Видно мав нечисте сумління покійний пан Клопот, коли мусив по смерті човптися.

На Краківській мешкав колись один багатий чоловік, що ніколи нікого до себе на гостину не просив. Навіть у святкові дні, коли господарі кличуть до себе убогих на обід, він обідав сам.

За якийсь час помер, а по смерти почав страшити. І страшив саме в тому покої, в якому їв. Спочатку торохтів у комині, тлумився і дряпав пальцями, осипаючи сажу, а далі вилазив у покій і там перекидав меблі. Родина до тої кімнати ніколи не заходила.

Одного разу серед зими попросився до них на ночівлю подорожній.

– Не можемо вас пустити, бо не маємо де покласти, – кажуть господарі.

– Та покладіть хоч у сінях, бо вже так замерз, що дійду.

– В сінях теж холодно. Хіба би лягли в тім покої, де покійник страшить. Подорожній сказав, що йому байдуже, бо жодних страхів не боїться. Йому й постелили там і вечерю дали в той самий покій. Подорожній узяв миску на коліна і сказав голосно:

– Благослови, Боже, всякеє диханіє і пробач гріхи, а особливо тому, хто в комині сидить. Хай вийде з нього і вечерю зі мною розділить.