Знахар повернувся до хати, перевірив Марисин пульс, згасив світло й ліг неподалік хворої, щоб стежити за будь- яким її рухом, хоча він і не передбачав, що таке станеться.

Коли він прокинувся, сонце вже сяяло на небі. У двері стукали. Антоній вийшов і побачив коменданта відділку з Радо- лишок, сержанта Зьомека. Поруч стояли Мельник і Василь.

– Як там дівчина, пане Косибо? – запитав сержант. – Жива ще?

– Жива, пане сержанте, проте лише Бог відає, чи житиме й далі…

– Мушу до неї зазирнути.

Увійшли до хати. Поліцейський якусь мить придивлявся до непритомної й мовив:

– Що ж, про допит не може бути й мови. Але ви всі мусите свідчити. Гм… Доктор Павлицький сказав, що повернеться нині ввечері й випише посвідку про смерть. Він гадав, що вона ще вчора…

– То доктор поїхав? – запитав знахар.

– Виїхав з молодим Чинським, повіз його до лікарні в місті. Кажуть, що з ним усе гаразд, але говорити він не може. Одна жертва непритомна, друга позбавлена можливості ворушити губами… Подумати лишень, якби злочинець сам не зізнався, то міг безпечно втекти.

– Злочинець? А який же Тут злочин? Адже це нещасний випадок, – здивувався Василь.

– Ви так гадаєте? А чи був хтось із вас на тому місці, біля повороту?

– Ні.

– А я був іще на світанку. І як вам здається, що одного дня колоди зі старого зрубу самі з’являються на дорозі й кладуться впоперек? І каміння теж впало туди саме?.. Таких чудес ще не було. Це був злочинний замах.

– Хто ж тоді це зробив?

– Хто? Та ж Зенон, отой, що його вже раніше затримували, син лимаря Войдилла.

Присутні недовірливо перезирнулися.

– Це, мабуть, помилка, пане сержанте, – озвався нарешті старий Прокіп. – Адже Зенон першим їх рятував, людей покликав, до млина їх привіз та ще й по лікаря поїхав!

– Подумати лишень, – похитав головою сержант. – Отже, це таки правда, усе, про що він розповів. Зенон говорив про це, та я йому не повірив. Гадав, що він хоче себе виправдати, щоб у суді мати пом’якшуючі обставини. Видко, у нього справді сумління прокинулося.

– І що, він сам прийшов і зізнався?

– Сам. Каже, що лихий його підбив, і що він був п’яний. .. Ну, але я мушу все записати.

Прокіп запросив поліцейського до кімнат, де сержант опитав усіх домочадців як свідків. Свідчив і Антоній Коси- ба, проте розповів небагато. Він розповів лише те, що надав потерпілим першу допомогу. Потому жінки приготували сніданок, а сержант, скориставшись нагодою запитав у знахаря, що робити, якщо протягом от уже кількох місяців коле в правому боці. Отримавши лікувальні трави, він подякував, розпорядився, аби у випадку смерті дівчини його негайно повідомили, попрощався й поїхав.

Проте Марися не помирала. Минав день за днем, а вона лежала нерухома й непритомна. Єдина зміна, що відбулася в її стані, то була лихоманка, яка з кожною годиною посилювалася. Личко, що було біле мов крейда, дедалі рожевіло, дихання з ледь помітного робилося швидким, судомним, уриваним.

Тричі на день знахар уливав між її зціплені вуста якийсь коричневий відвар, удень і вночі змінював на розпашілій голові й тріпотливому серці холодні компреси з ганчірок, змочених крижаною криничною водою.

Він іще дужче схуд і ще більше посивів. Його обличчя нагадувало мерця, тільки в очах жеврів розпач. Він утрачав будь-яку надію. Намарне всі його зусилля, намарне лікування, намарне дбайливий догляд. Він бачив, як із його рук вислизає це молоде життя, життя єдиної на світі істоти, заради якої він без вагань погодився би віддати власне.

За три дні він ублагав Василя, аби той поїхав до містечка по лікаря.

– Може, він щось зарадить, – мовив Антоній.

Василь поїхав, та повернувся ні з чим. Виявилося, що доктор затримався у Вільні надовго, і певне, нешвидко повернеться, бо має відвезти молодого Чинського аж за кордон.

Увечері Антоній Косиба послав до Пічок по тамтешнього вівчаря. Він анітрохи не вірив у дієвість його замовлянь, але потопаючий і за соломинку хапається.

Вівчар прийшов попри професійну зневагу до конкурента. Вбачав у цьому свою велику перемогу. Подивився на вмираючу, торкнувся її руки, потім підняв одну повіку, тоді другу, відтягнув нижню губу, придивляючись уважно до неї зсередини, тоді ледь помітно всміхнувся й щось забурмотів під носом, тримаючи руки над Марисиною головою.

Його старечі сукуваті пальці повільно стискалися, неначе він щось збирав, потім пересувалися аж до стіп і знову розтискалися, виконуючи рухи, немовби він струшував з них щось невидиме. Він повторив свої дії сім разів, бурмочучи закляття, у яких голосніше вимовляв хіба що кінець фрази: