Зворушливими були й свідчення Прокопа Мельника, який закінчив їх словами:

– Господь привів його до мого дому, пославши цим мені, грішному, і моїй родині, й усім сусідам, велику ласку. А що він від Бога, не від лукавого прийшов, то знаю я, що він від праці, котра Богові мила, ніколи не ухилявся. Він міг від мене будь-що вимагати, міг сидіти біля печі й нічого не робити, лиш їсти й спати. Але він не такий. До кожної роботи першим ставав, чи то до такої, де кебети потрібно, чи й до чорної. І так до кінця, аж доки не засудили його. А він-бо чоловік немолодий. Тому-то просимо вельможного суду, аби він його звільнив Богові на славу, а людям на користь.

Сива голова старого схилилася в доземнім поклоні, прокурор насупився, а погляди присутніх звернулися до підсудного.

Та Антоній Косиба сидів байдужий, похнюпивши голову. Він не чув ані підступних питань прокурора, ані контратаки захисту, ані зізнань свідків. На мить він неначе прокинувся від тихого, тремтячого голосу Марисі. У цю секунду він підвів голову й безгучно ворухнув вустами, але відразу знову поринув в апатію.

«Нічого в мене не залишилося, – думав він. – Нічого мене не чекає…»

Тим часом запросили найважливішого свідка, чиїм словам адвокат Корчинський надавав найбільшої ваги. Зрештою, на його появу напружено очікував не лише він, а й судді, і публіка. Слово надавалося світилу науки, славетному хірургові й чи не найважливішій особі в медичному середовищі, persona granta, що була представником усієї галузі, офіційним представником, головою і патроном.

Той, хто не був знайомий з ним особисто чи ніколи не бачив, попри все саме так і мав собі уявляти професора Добранецького. Високий мужчина в розквіті віку, дещо огрядний, зате зі шляхетним орлиним профілем і високим чолом. Кожен його рух, звучання його голосу й сповнений поваги погляд випромінювали ту впевненість у собі, що її дає лише почуття власної цінності, цінності загально визнаної й підтвердженої становищем у житті.

– До мене, як хірурга, звернулося, – почав він, – кільканадцять осіб із проханням перевірити стан їхнього здоров’я. Свого часу всі вони отримали різні серйозні травми або поважно захворіли, після чого їм зробив хірургічні операції сільський знахар на ім’я Косиба. Аускультація та обстеження за допомогою променів Рентгена засвідчили наступне…

Тут професор заходився по черзі називати прізвища свідків, яких щойно заслухали, описував їхні травми, оцінював небезпеку й проведені хірургічні втручання, а також результати лікування. Щомиті лунали латинські назви, медичні терміни, фахові визначення.

– Резюмуючи, – завершив професор, – мушу ствердити, що в усіх вище вказаних випадках операції було проведено правильно, із безсумнівно ґрунтовним знанням анатомії й урятувано хворих від смерті або ж неминучого каліцтва.

Голова суду кивнув.

– А чим, пане професоре, ви можете пояснити факт, що людина, яка не має жодної освіти, могла здійснити такі ризиковані операції з таким прекрасним результатом?

– Я й сам себе про це запитую, – відповів професор Добранецький. – Розумієте, хірургія взагалі за природою

наука емпірична, яка базується на досвіді й спостереженнях тисяч поколінь. Спроби операційних втручань сягають дуже давніх доісторичних часів. Археологам відомі знахідки з епохи бронзи й навіть кам’яного віку, які дозволяють стверджувати, що вже тоді вміли складати поламані кістки, проводити ампутацію кінцівок і таке інше. Отож, я гадаю, що серед сільського населення, обізнаного з анатомією свійських тварин, можуть траплятися надзвичайно обдаровані спостерігачі, які згодом здатні допомагати людям, набуваючи практики, яка виявляється достатньою в нескладних і дрібних випадках.

– Але тут, – озвався голова, – ви, пане професоре, назвали більшість випадків складними й небезпечними травмами.

– Справді. Отож зізнаюся, що мене це здивувало. Цей знахар мусить мати не лише досвід, але й феноменальний талант…

Він задумався й додав:

– … інтуїцію… Так, хірургічну інтуїцію, яка зустрічається надзвичайно рідко. Особисто я знав колись лише одного хірурга з такою інтуїцією й такими вправними руками.

– А що таке вправні руки?

– Вправні руки? Передусім точність розрізу.

– Дякую, – відповів голова. – У сторін є запитання?

Прокурор заперечно похитав головою, але адвокат Корчинський вигукнув:

– У мене є! Скажіть, пане професоре, чи помітили ви в когось із Косибиних пацієнтів ознаки зараження?

– Ні.

– Дякую, у мене немає більше запитань.

Професор вклонився й сів у першому ряду поруч із подружжям Чинських. Тепер він уперше глянув на лаву підсудних. Побачив кремезного, змарнілого бороданя, якому на вигляд, здавалося, було під шістдесят.