— А відомо вам принаймні, що таке страждання окремої особи? — спитав Вокульський.

— Відомо, відомо! Мені виривали без хлороформу нігтя на нозі, та ще й на великому пальці.

— Нігтя? — замислено перепитав Вокульський. — А чи відомий вам давній афоризм: «Інколи дух людський роздирається надвоє і бореться сам з собою»?.. Хто його знає, чи не болючіше це за те, коли виривають нігтя або навіть здирають всю шкіру!

— Ну-у, це вже якийсь нечоловічий біль, — заперечив, кривлячись, Охоцький. — Може, жінки зазнають такого болю під час пологів… але мужчина…

Вокульський голосно засміявся.

— Ви з мене смієтесь? — спалахнув Охоцький.

— Ні, з барона… Але чому ви не погодились організувати технологічну лабораторію?

— Та хай їй, тій лабораторії! Краще я десь поїду в готову, ніж витрачати сили на нову, від якої я не дочекався б наслідків. Для цього потрібні адміністративні й педагогічні здібності і зовсім не треба думати про літаючі машини…

— Отже?.. — спитав Вокульський.

— Що «отже»?.. Мені аби тільки відібрати мій невеличкий капітал, — він уже три роки лежить в іпотечному банку, а я ніяк не можу одержати готівку, — а тоді я одразу чкурну за кордон і серйозно візьмусь до роботи. Бо тут можна не тільки розледачіти, але й подурніти та запліснявіти…

— Працювати можна всюди.

— Наївна ви людина!.. — заперечив Охоцький. — Не кажучи вже про відсутність лабораторії, тут просто немає наукового клімату. Це місто кар’єристів, де серйозного дослідника вважають за мугиря або придуркуватого. Люди тут вчаться не для знання, а для чинів; а чини і репутацію здобувають з допомогою зв’язків, жінок, раутів та що кат його знає чого!.. Я вже поринав у це болото. Бачив справжніх учених і навіть геніальних людей, які раптом затримались у своєму розвитку і взялися давати уроки та писати популярні статті, котрих ніхто не читає, а як прочитає, то однак нічого не зрозуміє. Говорив я з багатими промисловцями, сподіваючись намовити їх підтримувати науку хоч би задля винаходів у галузі прикладних наук.

Але вони так розуміються на науках, як гуси на логарифмах. А знаєте, які винаходи їх цікавлять? Тільки два; один — як збільшити дивіденди, другий — як складати торговельні контракти, щоб можна було ошукати замовника на ціні або на якості. Адже це вони називали вас генієм, поки думали, що ви обдурюєте їх на Спілці для торгівлі з Росією, а тепер, коли ви замість п’ятнадцяти дали їм вісімнадцять процентів прибутку, вони кажуть, що вам бракує якоїсь там клепки.

— Я це знаю, — сказав Вокульський.

— От і спробуйте з такими людьми працювати для науки. Здохнеш з голоду або станеш ідіотом… Але якщо ти вмієш танцювати або грати на якому-небудь інструменті, виступати в аматорських виставах, а найголовніше — розважати дам, — о-о-о! тоді ти зробиш кар’єру! Тебе одразу оголосять знаменитістю і дадуть тобі таку посаду, де ти одержуватимеш за свою працю в десять разів більше, ніж вона варта. Раути й дами! Дами й раути!.. А тому що я не лакей, щоб бігати по раутах, а дам вважаю істотами дуже корисними, але тільки для народження дітей, то втечу відціля хоч би в Цюріх.

— А ви не хотіли б поїхати до Гейста? — спитав Вокульський.

Охоцький замислився.

— Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, — відповів Охоцький. — А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.

— Але ж я показував вам пластинку, — сказав Вокульський.

— Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. — вигукнув Охоцький.

Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум’янцем.

— Її вже нема… — промовив він стиха.

— А де ж вона поділась? — здивувався Охоцький.

— Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?

— Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в’яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.

Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.

Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.

Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.

Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.

Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..