— Погано ти робиш, Стаху, — казав він не раз. — Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…

Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.

Він розірвав його і прочитав:

— Чого їй від мене треба? — здивувався він.

Але без чверті три поїхав.

Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.

Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.

Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.

— Я навіть не повинна говорити з вами, — сказала вона, вириваючи руку.

— То нащо ж ви мене покликали? — відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.

— Сідайте.

Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.

— Це, просто чудово, що ви наробили! — обурено почала вона, трохи помовчавши. — Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А ви собі місяцями сидите вдома, підводите десятки людей, які вам безмежно вірили, а тепер навіть шановний князь називає ваші дивацтва «ілюстрацією до поведінки жінок»… Поздоровляю вас… і коли б це робив якийсь студент…

Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.

— Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? — злякано промовила вона. — Я дам вам води або вина.

— Дякую, — відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. — Ви ж бачите, що я справді нездоровий.

Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.

— Так, — мовила мова, — ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…

Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. «Що це зі мною робиться?» — подумав він.

— В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано — сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!

Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.

Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.

— Подай вина, — наказала вдовичка. — Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.

Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.

Пані Вонсовська иалида обидва.

— Пийте, — сказала вона.

Вокульський вихилив бокал одним духом.

— Отак, прекрасно!.. За ваше здоров’я! — додала вона і випила. — А тепер випийте за моє…

Вокульський випив другий бокал.

— А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!

— Пробачте, пані, — промовив він, — але я не хочу впитися.

— Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?

— Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.

— Справді?.. — вигукнула пані Вонсовська. — Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.

Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:

— Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?

— Добре зробив, — відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.

Пані Вонсовська підхопилася з крісла.

— Що-о?! — крикнула вона. — Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…

— Що ж він такого зробив?

— Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…