Шрифт:
У Вокульського на лобі набрякли жили… Він передихнув і читав далі:
«Папа все більше нездужає. Плаче по кілька разів на день, і коли ми поговоримо хоч п’ять хвилин, дорікає мені — знаєш за кого!.. Ти не можеш собі уявити, як це все мене бентежить.
В руїнах заславського замку буваю що кілька днів. Щось мене туди вабить, не знаю — прекрасна природа чи самотність. Коли мені дуже тяжко, я пишу олівцем на потрісканих стінах різні речі і з радістю думаю: як добре, що все це змиє перший дощ.
Ага!.. Забула про найголовніше! Знаєш, маршалок написав до батька листа, в якому формально просить моєї руки.
Я цілу ніч плакала — не тому, що можу стати маршалковою, а… тому, що це може так легко статися.
Не можу вдержати пера в руці. Бувай здорова і згадуй інколи про твою нещасну Бельцю».
Вокульський дочитав і зім’яв листа. «Так її зневажаю і… все-таки люблю!» — майнула в нього думка.
Голова його палала. Він ходив туди й сюди з затисненими кулаками і сміявся з власних химер.
Надвечір він одержав телеграму з Москви й негайно телеграфував у Париж. Другий день, з самого ранку до вечора, він провів з своїм адвокатом і нотаріусом.
Лягаючи спати, подумав: «Чи не роблю я, бува, дурниці?.. Але на місці все ще раз перевірю… Чи може існувати метал, легший за повітря, це інша річ, але в цьому, безумовно, щось є… Зрештою, люди, шукаючи філософський камінь, натрапили на хімію; і хто зиає, на що вони натраплять тепер?.. Кінець кінцем мені однаково, аби виборсатись з цього болота…»
Відповідь з Парижа надійшла через день. Вокульський перечитав її кілька разів. Незабаром йому подали листа від пані Вонсовської, де на конверті на місці печатки був нарисований контур сфінкса.
— Так, — усміхнувся Вокульський, — людське обличчя і звірячий тулуб, а наша уява додає їм крила! «Зайдіть до мене, будь ласка, на кілька хвилин, — писала пані Вонсовська, — у мене до вас є пильна справа, а я хотіла б сьогодні виїхати». «Побачимо, яка це там пильна справа!» — подумав Вокульський.
Через півгодини він був у Вонсовської. У передпокої стояли готові в дорогу сундуки. Господиня прийняла Вокульського в своєму робочому кабінеті, в якому, правда, жодна річ не нагадувала про працю.
— А ви дуже люб’язні! — ображеним тоном почала пані Вонсовська. — Вчора я цілий день прождала вас, а ви й не подумали з’явитись.
— Ви ж заборонили мені приходити до вас, — здивовано відповів Вокульський.
— Як? Хіба я не запросила вас до себе на село?.. Але нехай буде так, я вважатиму це за вашу ексцентричність. Дорогий пане Вокульський, у мене до вас дуже важлива справа. Я маю ненадовго виїхати за кордон і хочу з вами порадитись: коли вигідніше купити франки — тепер чи перед від’їздом?..
— Коли ви їдете?
— Десь… в листопаді… в грудні… — відповіла вона, червоніючи.
— Краще перед самим від’їздом.
— Ви так вважаєте?
— Принаймні всі так роблять.
— А я якраз і не хочу робити так, як усі! — крикнула пані Вонсовська.
— Ну, то купіть зараз.
— А якщо до грудня франки подешевшають?
— То відкладіть купівлю до грудня.
— Ну, знаєте, — сказала вона, розриваючи якогось папірця, — ви незамінний порадник… Як чорне, то чорне; як біле, то біле. Який же з вас мужчина? Мужчина в будь-яку мить мусить бути рішучим, принаймні знати, чого він хоче… Ну, ви принесли мені Беллиного листа?
Вокульський мовчки віддав їй листа.
— Справді так? — жваво вигукнула вона. — Значить, ви її не любите?.. В такому разі розмова про неї не вчинить вам прикрості. Бо я мушу або помирити вас… або… нехай уже бідна дівчина перестане мучитись… Ви упереджені проти неї… і несправедливі… Це нечесно. Порядні люди так не роблять, не можна збаламутити дівчину й покинути, як зів’ялий букет…
— Нечесно! — повторив Вокульський. — Скажіть мені, будь ласка, якої ж чесності можна сподіватись від людини, котру згодували приниженням і стражданням, стражданням і приниженням?
— Але поряд з цим у вас були й інші хвилини?
— О, так! Кілька привітних поглядів та кілька добрих слів, які в моїх очах мали ту єдину ваду, що… були фальшивими.
— Але тепер вона жаліє про це, і якби ви повернулись…
— Чого?
— Щоб дістати її руку й серце.
— А вона щоб залишила другу руку для знаних і незнаних поклонників?.. Ні, пані, годі з мене цих змагань, в яких мене били панове Старські, Шастальські та ще хтозна-які!.. Я ие можу відігравати роль євнуха коло свого ідеалу і вбачати в кожному мужчині щасливого суперника або небажаного кузена…
— Як це неблагородно!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Отже, за одну похибку, зрештою, невинну, ви нехтуєте коханою колись жінкою?..
— Щодо кількості тих похибок, то дозвольте мені мати власну думку; а щодо невинності… Боже мій! В якому ж я перебуваю жалюгідному становищі, коли навіть не уявляю, як далеко сягає їх невинність.
— Ви припускаєте?.. — суворо запитала пані Вонсовська.
— Я вже нічого не припускаю, — холодно відповів Вокульський. — Знаю тільки, що в мене на очах в формі нібито приятельських стосунків відбувався звичайнісінький роман, і цього з мене досить. Я розумію жінку-дружину, яка обманює чоловіка; вона може виправдуватись тягарем подружніх пут. Але щоб вільна жінка обманювала чужого чоловіка… Ха-ха-ха!.. Це вже, їй-богу, робиться з любові до мистецтва… Мала ж вона можливість віддати перевагу Старському — і всім їм. Коли ж ні! їй треба було в своєму почті мати ще йолопа, який її любив і готовий був для неї всім пожертвувати. І щоб остаточно зганьбити людську природу, вона хотіла саме з мене зробити ширму для своїх любовних шурів-мурів… Ви можете собі уявити, як кпили з мене ці люди, котрі так легко здобували її прихильність?.. А можете ви зрозуміти, яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..