Шрифт:
Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: «Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, — міркував він. — Вони мають двадцять тисяч, я — двадцять п’ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…»
Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. «Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи…
Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?..»
Він почував себе молодшим і бадьорішим, хоч Шуман не радив йому виходити надвір і наказував не хвилюватися.
Але сам доктор часто забував про свої поради.
Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав’язати галстука.
— А знаєте, пане Жецький, — закричав він, — гарну історію мені розказали про Вокульського!
Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах.
— Що сталося? — запитав він кволим голосом.
— От так Стась!.. — казав Шуман. — Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?..
— Відкіля ж я можу знати?.. — запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах.
— Уявіть собі, — аж пінився Шуман, — що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!..
— Та-а… — промимрив Жецький.
— Не «та-а», а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!..
Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми.
Але доля вирішила інакше.
Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському.
Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: «Невже від Венгелека?» — подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.
«Вельможний пане! — писав Венгелек. — Насамперед дякуємо вельможному панові за пам’ять про нас і за ті п’ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно — як жінка.
Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: «Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди». Ну, я зараз і побіг.
Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив.
Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі — чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста — дерев’яного, немальованого, щоб була пам’ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові…
Наш шановний ксьондз порадив мені вирізьбити на хресті такий напис: «Non omnis moriar…» [140] Щоб люди знали, що хоч старовинний замок, пам’ятка минулих часів, перетворився в руїну, але пропав не весь, і чимало залишилося від нього такого, на що варто подивитися ще й онукам нашим…»
140
«Весь я не умру…» — рядок з оди Горація «Пам’ятник» (лат.).
— Значить, Вокульський був у цих краях недавно! — зрадів Жецький і одразу послав слугу просити доктора, аби він негайно прийшов до нього.
Менш як за чверть години Шуман з’явився. Він двічі перечитав листа і здивовано поглядав на веселого Жецького.
— Що ви, пане докторе, на це скажете?.. — радісно запитав пан Ігнац.
Шуман здивувався ще більше.
— Що я скажу? — повторив він. — Скажу, що з Вокульським сталося те, що я пророкував йому ще перед його від’їздом у Болгарію… Адже зрозуміло, що Стах загинув у Заславі.
Жецький усміхнувся.
— Та ви ж подумайте добре, пане Ігнаце, — казав далі доктор, насилу тамуючи хвилювання. — Подумайте тільки: його бачили в Домброві, як він купував динаміт, цотім бачили в околицях Заслава і, нарешті, в самому Заславі. Я гадаю, що в замку між ним і тією… тією вбивцею колись щось сталося. Бо він навіть мені одного разу сказав, що хотів би провалитися в землю так глибоко, як заславський колодязь.
— Якби він хотів сам себе вбити, то міг би це зробити раніше, — заперечив Жецький. — Нарешті, для цього вистачило б і пістолета, нащо йому був динаміт?..
— Він уже раз хотів покінчити з собою… Але через те, що це був незвичайний гевал, то йому якраз пістолета й було замало… Йому потрібний був паровоз! Самогубці бувають вередливі, я це знаю!..
Жецький хитав головою і усміхався.
— То що ж ви в чорта думаєте?.. — розсердився доктор. — У вас є інша гіпотеза?
— Є. Стаха просто мучили спогади про той замок, і він хотів його знищити, як Охоцький знищив грецьку граматику, коли перевтомився на ній. Це також і відповідь тій пані, що, кажуть, їздила щодня журитись у ті руїни…
— Але ж це іграшки!.. Не можё сорокалітній мужчина діяти, як школяр…
— Це залежить від темпераменту, — спокійно відказав Жецький. — Одні відсилають пам’ятки коханим назад, а він свою висадив у повітря. Шкода тільки, що там не було тієї Дульцінеї.
Доктор задумався.
— Затятий чортяка!.. Але куди ж би він подівся, якби був живий?
— Саме тепер він з легким серцем і подорожує. А не пише через те, що ми йому всі обридли, — тихіше докінчив пан Ігнац. — Нарешті, якби він там загинув, то все-таки залишився б якийсь слід…