II

Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах – давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.

– Так і є, – зітхнувши, промовив він. – Недарма всю ніч ноги крутило.

Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.

Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.

Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.

Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила – все робить мовчки, тихо.

Ось три жебраки – не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.

З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, – підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.

Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.

Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.

На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.

Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.

Ізволін йшов не поспішаючи, зупиняючись на перехрестях, де звичайно вивішувались накази комендатури, оголошення й афіші.

Цілі квартали були зруйновані. Зараз ці руїни, оповиті сизою млою, здавались особливо похмурими.

Денис Макарович добрався до центра міста. Біля великого, пофарбованого в коричневий колір будинку поліції вже зібрався натовп. Тут жителі міста, за наказом коменданта, щотижня проходили реєстрацію. Незважаючи на дощ, людей сьогодні було особливо багато: напевне, оголосили повторну реєстрацію. Не помітивши в натовпі нікого із знайомих, Ізволін пішов далі. Через чотири будинки розташувалася міська управа, на розі – біржа праці. Рябіли знайомі написи російською і німецькою мовами: «Пасиршейн форцайген!» – «Покажи перепустку!», «Дурхфарт ферботен!» – «Проїзд заборонено!», «Ейнтріт ферботен!» – «Вхід заборонено!»

Назустріч, під конвоєм німецьких автоматників, брела велика група городян. Куди їх вели? У в'язницю? На гітлерівську каторгу? Скільки таких нещасних бачив останнім часом Денис Макарович?

Після розгрому німецьких військ під Орлом і Бєлгородом у місті посилилися репресії. Щоденно проводилися арешти і облави, йшло насильне вербування робочої сили для відправки в Німеччину. Солдатам видавалися премії за кожних десять чоловік, доставлених на збірний пункт, і солдати старалися заслужити премію – право на відсилку додому десятикілограмового продовольчого пакунку. Але найбільш надійним засобом окупанти вважали зондеркоманди, які влаштовували облави і зганяли жителів до збірного пункту.

Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.

Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.