– Зрозумів.

– Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

– А я не з боязких, – упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

– Вийдеш на шлях, шляхом – до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

– Авжеж, – підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

– Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

– Зрозумів.

– Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні – завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

IV

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.

Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.

– Просто незрозуміло! – голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.

– Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? – спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.

– Чому майор Юргенс байдужий до всього?

– До чого?

– Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою – про свої майбутні кадри, – наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.

Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?

– Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? – нерішуче висловив своє припущення Грязнов.

– Навряд! – кинув Ожогін і заходив по кімнаті. – Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.

Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.

– Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.

– Не можна, звичайно, – погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.

– Я гадаю, – продовжував Ожогін, – що тут дальній приціл…

Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.

В цей час у передній пролунав дзвінок.

– До нас? – здивувався Грязнов.

– Зараз дізнаємось.

Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.

– Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?

– Так, потрібен. А ти хто такий?

– Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?

– Що ж, веди, – погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.

На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах – великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.

Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.

– Тоді одягайтесь, я поведу вас, – сказав він і шморгнув носом.

– Я зараз, почекай хвилинку…

Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.

– Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, – пояснив він. – Коли треба буде зупинитись, я скажу.

Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:

– Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.

Черевики дрібно застукотіли по бруку – хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.

Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.

– Ви, здається, продаєте акордеон? – спитав він через деякий час.

Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:

– Так, фірми «Гонер».

– Розмір?

– Три чверті.

– Справний?

– Ні. Трохи западають два баси.

– Я можу його побачити?

– Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.

– Добре.

– Всього найкращого.

Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.