Бідолашний Бреннер, мені все-таки його шкода, подумала Мішель, яке ж мале його життя, обмежені інтереси, суєтні вчинки, як мені було гірко й принизливо підстроюватись до нього всі ті роки, що ми жили разом, але я мушу бути вдячна долі й за це, бо після пустих і нецікавих років прийшов Гіго…

Вона тепер наймала цю квартирку неподалік від дому; грошей, що залишив їй Бреннер, цілком вистачало на оплату оренди; з Гіго зустрічалися щодня; готувала йому обід, напихала холодильник пляшками, він любив віскі з льодом, без води; могла безупинно слухати його; він говорив про те, що мав зробити в житті; говорив захоплено; Бреннер завжди мовчав, уткнувшись у книжки, і писав ночами свої репортажі, бідолашний, бідолашний, а світ цей суєтний, він на грані краху, культура кінчилась, канула б небуття, і нас не обмине ця доля.

— Обніми мене, — прошепотіла Мішель, — обніми мене міцно, рідний…

— Почекай, — відповів Гіго, — я хочу послухати останні вісті.

Він увімкнув ящик; диктор розповідав про те, що в Гаривасі почалися події, які саме, поки невідомо, перервано зв’язок.

— Знову метушаться люди, — посміхнувся Гіго, — вони ніяк не можуть без метушні…

Мішель поцілувала його в шию.

— Я хочу подарувати тобі лаванду.

Він спитав:

— Що, смердючий?

— Люблю тебе, — сказала Мішель, — дуже люблю, коханий мій, всякого люблю, смердючого, п’яного, злого, тільки будь зі мною…

Диктор прочитав повідомлення про погоду.

— Ну, вимикай, — прошепотіла Мішель, — іди до мене, вони обіцяли дощ, а нам з тобою тепло, чи не так?

— Буде жарко, — всміхнувся він.

Ромеро вдарив старого Раміреса по шиї; той упав; у цю саму мить Боніфасіо прошив Санчеса чергою, схопив Пепе за плече; той був як істукан, не міг поворухнутись; Ромеро підштовхнув його дулом «шмайсера».

— Швидше, хлопче! Швидше!

Вся операція пройшла, як і було заплановано, за двадцять сім секунд.

Через п’ятдесят вісім секунд Ромеро, Боніфасіо й Пепе, який ще нічого до кінця не збагнув, і, заціпенівши, повторював одне й те слово «навіщо? навіщо? навіщо?!», були на пірсі; катер здавався крихітною цяточкою на воронованому, з блакитними закрайками плесі океану.

Через дев’яносто вісім секунд усіх трьох зрешетили кулями, випущеними з короткоствольних автоматів, затиснених у спітнілих долонях «червоних беретів».

Через дванадцять хвилин Ганс Лібіх і Йоганн Шевц висадили в повітря машину міністра оборони майора Лопеса, який їхав на телебачення оголосити про загибель героя національної революції полковника Санчеса і про те, що він приймає на себе весь тягар влади в країні.

(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Баррі Дігона було завдано матеріальних збитків на суму 156 мільйонів доларів — зі смертю Лопеса таємна угода, укладена з ним, виявилася звичайнісіньким папірцем.)

Через двадцять сім хвилин розстріляли начальника генерального штабу, директора Національного банку і міністра громадської безпеки.

Через двадцять дев’ять хвилин вбили ад’ютанта Санчеса по зв’язках з ВМФ капітана Родрігеса.

(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Дейва Ролла було завдано матеріальних збитків на суму 217 мільйонів доларів; зі смертю Родрігеса таємна угода на продаж бобів какао, укладена з ним представниками Ролла в обстановці цілковитої секретності, нічого вже не була варта.)

Через тридцять одну хвилину по телебаченню виступив новий прем’єр-міністр Гаривасу, дипломований інженер Енріке Прадо:

— Кривавий злочин, вчинений лівими екстремістами, не залишиться безкарним… Ті, хто підняв руку на незабутнього героя національної революції полковника Санчеса, зазнають заслуженої кари… Один з них, майор Лопес, уже поплатився за зраду… Я закликаю народ до спокою… В разі якихось ексцесів буде введено воєнний стан з усіма наслідками, що з цього випливають… Завоювання нашого руху ми захищатимемо залізною рукою, без найменших вагань… Я звертаюся до офіцерів та солдатів центральних казарм з вимогою припинити опір… У тому випадку, якщо вони відмовляться виконати наказ уряду, ми перейдемо до дій, за наслідки яких відповідатимуть ті, хто підтримує бунт і анархію…

Через п’ятдесят дві хвилини група лівоекстремістської молоді блокувала приміщення американського посольства; пролунали постріли (її керівник Серхіо був на зв’язку s агентом ЦРУ Хорхе Вісто на кличку Чіко; практику проходив у Португалії і в Західному Берліні, його ввели в редакцію лівоекстремістських газет, він писав есе про необхідність «світової революції», звинувачував Кремль у «зраді інтересів пролетаріату», твердив, що американський імперіалізм — «паперовий тигр», і наполягав на тому, що лише терор — єдиний шлях до перемоги).