Про що ти, спитав себе Степанов, знову хитруєш сам з собою? Навіть не знаєш до пуття, що тобі треба шукати в Шьоньофі. Очевидно, такі круті завдання, які треба вкласти у цей короткий час, не під силу вже тобі та й до слова ти почав ставитися з певним страхом, хоч і розумієш усю його малість; насамперед діло, факт, досвід, практика; слово вторинне, буття визначає свідомість, а не навпаки; коли людина знає, що за ледарство й нехлюйство її виженуть з роботи, вона трудиться в поті чола свого, а коли вона знає, що ніхто її не покарає, тоді, хоч кілок на голові теши, не працюватиме вона з повною віддачею, не працюватиме, та й годі…

«Я зрозумів, що мені треба зробити, — сказав собі Степанов, — я це зараз зрозумів цілком ясно. В Штатах є безліч корпорацій, але тільки незначна їх частина працює на воєнну промисловість, решта займається внутрішніми справами, торгують з усім світом верстатами для легкої промисловості чи житлового будівництва. Мені потрібно знайти тих, хто в Штатах зацікавлений у мирній торгівлі з Гаривасом. А такі там є. І зустрітися з ними. Або надписати їм листа. Чи подзвонити. А втім, на телефонний дзвінок у мене не вистачить грошей, хоч часу, щоб з’єднатися з невеличкою фермою десь у Каліфорнії, треба зовсім мало, секунд вісім-десять… Ось де економія, ось у чому криється успіх швидкісної динаміки кінця століття… Якби ми вклали кошти в автоматичний телефонний зв’язок по всій країні, прибуток обчислювався б у мільярдах, але ж ми хочемо дати карбованця і негайно одержати десять карбованців, Маркса забуваємо; якщо на одиницю вкладу одержано п’ять процентів, то це вже надприбуток, на більше не можна сподіватись, закон не перескочиш…»

Степанов попросив бармена розміняти сто франків на жетони для телефону-автомата, відкрив довідкову книгу, знайшов телефон Верньє; до телефону підійшла жінка, сказала, що Верньє нема вдома, спитала, що йому передати, куди подзвонити, поцікавилась, чи не може допомогти вона; голос у неї був добрий і веселий, у ньому бриніла дзвінкість, такі голоси бувають у жінок, котрі кохають.

«Мені потрібні імена серйозних людей, які хотіли б мати бізнес з Гаривасом, — роздумував Степанов. — Під старість ти почав приходити до розв’язання загадки кружрим шляхом, збираєшся дуже довго, як підстаркуватий боксер перед останнім боєм чи балерина, що сходить зі сцени. Ти думав про що завгодно, тільки не про те, до чого зараз прийшов. Ні, — заперечив він собі, — я думав про це саме, але я справді старію й збираюся перед боєм, як старий боксер, це правильно відмічено. Розминка думки. Добре сказано, саме так, розминка думки… В Штатах перед трагедією в Чілі міделиварники лаяли Альєнде, бо він зробив усе, аби підняти цю галузь у себе в країні, зате ті янкі, які виробляли верстати для міделиварної промисловості, були схильні до дружньої кооперації з Народною єдністю. Треба знайти кілька днів і засісти в Шьоньофі у бібліотеці, щоб поглянути, які мирні галузі промисловості Штатів та банки, що їх фінансують, згодні на співробітництво з Санчесом. Ці люди тільки й можуть сказати правду, чому зараз почали говорити саме про Дігона як сатану антигариваської змови. А втім, — заперечив він собі, — коли люди Морганів і Меллонів почали боротьбу проти свободи головного конкурента, вони називали його відкрито: Рокфеллер. Може, й тепер відбувається те саме? І я марно вигадую сюжет? Таке можливо, — сказав собі Степанов, — усе можливо в цьому найдивовижнішому з усіх світів…»

Він подивився на покажчики (весь аеропорт у покажчиках — не можна втрачати ні секунди, бо з них складаються століття, по яких історики судять про націю); поштових кіосків було кілька; купив гарний, з розводами аркуш паперу, конверт для авіалиста, написав адресу — не так як заведено у нас, починаючи з міста, а з імені: «Харрісон Болс, 67 вулиця, готель «Плаза», Нью-Йорк, США». (Встиг подумати: «У нашому бюро перевірки довелося б воювати зі зчитувачами, напевне вимагали б, щоб я писав «Гаррісон», так дають в наших довідниках, отже, так і пиши; господи, скільки я мучився зі словом «гаухсляйтер», будь воно тричі неладне; завжди виправляли «я» на «е», щоб усе було як у німецькому письмі, але ж буквосполучення «еі» звучить у німців як «яй», саме «гаухсляйтер»; ніщо не допомогло; без паперу комашина, а з папером ти людина, точніше не скажеш».)

«Дорогий Харрісон, привіт тобі з Орлі. Я був тут у своїх справах, але життя — штука швидкоплинна, я, на жаль, ще й досі не можу послухатися поради Плінія-молодшого, який мудро повчав друга: доручи своїм людям обтяжливу роботу по господарству, а там, лишившись на самоті, повністю віддайся наукам, осягни таємниці знання, щоб після тебе лишилась хоч крихта такого, що належало б тобі одному.

Доля нашого з тобою колеги Лиска (якщо ти бував у Прес-центрі Шьоньоф, міг з ним зустрічатися, кажуть, добрий хлопець) примусила мене придивитися до справи Леопольдо Граціо якнайуважніше, і, як тільки я почав до цієї справи придивлятись, виплило прізвище Баррі Дігона. Повір, це не злі підступи комуністичної пропаганди, яка штовхає ногами бідолашних уолл-стрітовських акул, це прийшло до мене не від нас, а від вас. Тому, якщо ти не розголосиш цей великий секрет, будь ласка, допоможи мені зрозуміти, розпитай своїх колег в редакції — «Нью-Йорк таймс» знає все, хай живе «Нью-Йорк таймс»! — чому ваші люди так недвозначно приплітають саме Дігона до вузла Гариваса. Хто з його конкурентів зацікавлений у тому, щоб кивати саме на нього, а не на Рокфеллерів, як це за традицією робиться? Чи Дігон зовсім переорієнтувався з Європи на Американський континент? Адже він ніколи не працював на півдні. Правда, я ним давно не цікавився, з кінця шістдесятих років, міг і відстати. Як і ти, я не дуже полюбляю, коли мені нав’язують точку зору, «в усьому хочу я дійти самої суті», це писав Пастернак. А він писав прекрасно. Ось я й звертаюсь до тебе з таким проханням.

Напиши мені в європейський Прес-центр у Шьоньоф. Напиши про себе, ми ж не бачились чорт знає скільки років. Що стосується мене, то, поки що доля прихильна до мене, я потихеньку готую себе до її неприхильності, знаєш, Монтень правду каже: ми привчаємо себе до війни, фехтуючи на розкішних турнірах у дні миру.

Буду дуже вдячний тобі, якщо виконаєш моє прохання.

Дмитро Степанов».

… Уже в літаку Степанов написав ще дві листівки, Францу Зібліху в Гамбург і Хуану Мануелю в Мадрід; найбільше йому, звичайно, міг би допомогти Хуан Мануель, але як справжній гідальго він був сильний у слові сказаному; міг годинами розповідати неймовірні історії в «Хіхоні», що на розі колишньої авеніди Генералісимо і колишньої кальє Прімо де Рівери; тепер, на щастя, багато що повернулося на круги своя, до прекрасної пори того Мадріда, коли там жили Хемінгуей, Сироїжкін, Андре Мальро, Роман Кармен і Пікассо; Гран Віа — що може бути достойнішим цієї назви однієї з найкрасивіших вулиць Європи?!

Шору подзвонили, коли він уже ліг спати; передачі телебачення ФРН стали такими ж нудними, як і місцеві; останні вісті він завжди слухав у машині, повертаючись з комісаріату додому, або ж уранці, за кавою, перегортаючи газети; скрізь те саме, читати нічого; в кожному рядку тривожне чекання чогось невідворотно страшного; лякають один одного, лякають…

Шор увімкнув світильник, зняв трубку, певен, що дзвонять з відділу, не інакше як Папіньйон — активний, немов матадор першого поля, рявкнув:

— Шор.

— Мосьє Соломон Шор?

Голос був незнайомий, владний, розложистий.

— Так.

— Пробачте за пізній дзвінок. Мені сказали, що у вас може бути прес-конференція, я думав, що вона закінчиться дуже пізно… Ви вже спали?

— Засинав. Хто говорить?

— Я з «Союзу осіб, які зазнали расової дискримінації», мосьє Шор. Моє прізвище Зеккер. У мене є деякі новини, пов’язані з долею вашого брата Еріха.