Перед війною я встиг закінчити лише вісім класів. Я вчився в школі на вулиці Леніна. А де Ви жили до війни? Може, ми вчилися в одній школі? В евакуації я почав учитися, а потім я не витримав і пішов у військово-морське училище. Там я подружився з Женею Кондратенком; це наш старий «морський вовк», він з Одеси, ну та про себе він сам напише.

Я раніше й гадки не мав, що буду моряком. Я хотів бути архітектором. Любите Ви Герцена? Ще до війни я читав «Былое и думы», я дуже, дуже любив цю книжку, і я навіть переписав у свою записну книжку, що Герцен казав про архітектуру. Звичайно, всі ці мої записки загинули. Я не пам'ятаю точно, тільки головну думку: «В стінах будови, в її колонах, склепінні, в її порталі і фасаді, в її фундаменті і куполі мусить бути відбитий дух божества, що живе у ній». Може, я наплутав. Я відвик від усього цього. Ви самі розумієте, що й читати тепер доводиться мало. Але тоді це мені так подобалося! Я так хотів бути архітектором нових, величних і світлих будинків, які б відбивали наші прагнення, як готика відбила середньовіччя, як ренесанс свою добу. Я ще пам'ятаю, як Герцен писав про єгипетські храми, що вони були священними книгами єгиптян; обеліски – це проповіді на великих шляхах, а Соломонів храм – збудована біблія.

Тепер у нових краях, в нових містах я бачив середньовічну готику і ренесанс, взагалі багато цікавого, і старовинного, і модерного, але я б хотів, щоб у нас було зовсім, зовсім інше. Я б хотів будувати такі легкі, світлі будинки, які відповідають нашим стремлінням, нашим прагненням до комунізму. Може, це все вам нецікаво, що я пишу, але давайте умовимося: писати, як пишеться, як доведеться. Тоді буде цікаво листуватися, правда? А Ви завжди хотіли бути педагогом, чи просто так склалися обставини? Нам усім, а мені найдужче, хочеться знати про Ваше життя, Ваші плани і Ваші мрії. Чому я так переконано пишу, що саме мені найдужче? Під час евакуації загинули мої батьки і маленька сестричка. Фашисти розбомбили наш ешелон. Дуже мало лишилося живими. Може, ви зрозумієте – так хочеться одержувати листи від своїх рідних, близьких, чекати, відповідати на них. Я ніколи не забуду і не прощу загибелі не тільки моїх батьків і маленької Лялечки, а й багатьох, багатьох інших, незнайомих мені людей. Я бачив стільки смертей, і, може, душа в мене скам'яніла і зачерствіла. Але от я уявив собі Вас – молоду дівчину, можливо, мою ровесницю, можливо, ще молодшу, з дітьми, вивезеними з фашистської каторги. Я уявив, яка Ви добра, ласкава, чуйна до них. Інакше не може бути! І я подумав: я міг би Вам щиро писати про все! Можливо, у Вас і без мене багато друзів, товаришів – ну що ж, прийміть і мене в їхнє коло! Напишіть мені про них. Пам'ятаєте прислів'я: «Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти». Напишіть, що Ви любите, які книжки, яких поетів. Коли б Ви надіслали своє фото, ми б усі були страшенно раді і повісили б його в нашій каюті.

Шлемо Вам усі червонофлотський палкий привіт і чекаємо Ваших листів.

Віктор Таращанський».

Правда, це був хороший лист! Щирий, безпосередній. Їй уявився Віктор – високий, худорлявий хлопчисько. Вона не знала – чи брюнет, чи блондин, чи гарний, чи негарний, та вона ніби побачила вираз обличчя, допитливі живі хлоп'ячі очі, які поглядають з цікавістю навколо, і ніби почула безліч питань, якими він її засипає.

Вона може сама поставити їх за нього, а чи відповість – то вже невідомо… Перед тим як писати, їй захотілося самій пройтися по Києву тими вулицями, тими парками, якими ходила вона дівчам-підлітком до війни.

Леночка Лебединська сиділа коло столу і вперто вчила історію. Вона сказала Марині Петрівні, що мусить надолужити всі пропущені роки. Так, вона не подарує їх фашистам!

– Я піду трошки пройдуся! Поки ти вчиш історію. А увечері вчитимемо алгебру. Чергує сьогодні Ольга Демидівна, і я вільна, – ніяково сказала Ліна. їй було трохи незручно кидати подругу саму, але їй захотілося побути на самоті.

– Іди, Ліночко, я поки що вчитиму історію. Знаєш, так багато, – теж ніби перепрошуючи, сказала Лена. Їй здалося, навпаки, що Ліні сумно, і, може, треба було б піти з нею, розважити її, але ж вона мусила так багато вивчити!

Ліна заколола назад світлі коси, накинула жакетку і швидко пішла…

Був тихий надвечірок. Ще не було холодно, ще була золота київська осінь. Синє-синє небо; жовте, червоне, золоте листя різнобарвно заквітчало всі вулиці і парки Києва. Листя шаруділо під ногами – шурх-шурх…

Малою так було весело шарудіти таким пожовклим листям і шукати в ньому кароокі каштани. Востаннє, трошечки соромлячися такої дитячої розваги, вони розважалися цим у Піонерському парку з Танею, хоча були вже в сьомому класі. З Танею… Ліна швидко стрибнула в трамвай, який рушив з зупинки, і поїхала у протилежний кінець міста.

Як дивно, вона ще не була там тепер. Адже ще при ній, у перші дні фашистської окупації, був зруйнований будинок, де вони жили, весь квартал коло Континенталю. Отут був такий чудесний дитячий театр. Побиті кізочки біля фонтана тільки й лишилися… А там, у театрі, у фойє, був акваріум з золотими рибками, там вони зустрілися з Танею в антракті, і ніколи в житті вона не забуде тієї вистави про хлопчика-партизана, наче з того вечора й почалася їхня дружба.

Власне, з Танею вони познайомилися одразу, коли Ліна з батьками переїхала до Києва. Ліна перейшла тоді в шостий клас. Їхня школа була теж на вулиці Леніна. Проти російської драми. Тепер там сама коробка.

І в Москві Ліна була відмінницею, і тут, звичайно. Але першою була Таня. У них були однакові оцінки, вони обидві багато читали, але першою все ж таки була скромна, мила Таня.

Таня ніколи не командувала, але без неї нічого не виходило як слід: ні стінгазета, ні збір загону, ні підготовка до вистави. А їй щиро здавалося, що вона все погано знає, погано вміє, що вона «сіра і непомітна постать» – як вона колись призналася. Та до неї всі тяглися, з усіма вона дружила, у неї любили збиратися, без неї нічого не починали. Таню дуже любили всі вчителі, але це нікого не дратувало, бо вона цим ніколи не користувалась, навпаки, весь клас ставився до неї з особливою ніжністю, бо вона дуже часто хворіла.

Іноді класна керівниця, помітивши, що Таня сидить з палаючими щоками і, значить, у неї знову температура, відсилала її додому. Тоді Таня робилася такою нещасною, їй здавалося, що в класі скоса поглянуть на це, часто вона ховалася від керівниці, але дівчата і навіть хлопці казали: «Танька, йди додому, а то знову місяць пролежиш, ми увечері занесемо уроки».

Її й гарною не можна було назвати – тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами – вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця: