Шрифт:
Марина Петрівна з Ліною Павлівною кинулися знімати малечу. Дівчатка обступили Леночку, і вона казала:
– Усім дівчаткам такі плаття і банти на голову, і нікого не стригтимуть. І окреме ліжко! І кімнати! І рояль!
Тоня взяла за руку Ліну Павлівну і, дивлячися строго їй в очі, спитала:
– Це вже назовсім правда?
– Правда, Тонечко, назовсім правда, – відповіла серйозно Ліна Павлівна.
Русява, сміхотливої вдачі Світланка, яка не могла прожити миті без Тоні і робила все, що робить Тонн, схопила Ліну Павлівну за другу руку і застрибала, як коза.
– Діти! Ну, тепер ви вже зовсім дома, ходімте на все подивимося! – сказала Марина Петрівна і широко відчинила двері будинку.
– І дядя червоноармієць з нами? – спитав Владик Гончарін, тримаючи за руку зніяковілого молодого червоноармійця.
– Обов'язково, це ж наш дорогий гість, – усміхнулася Марина Петрівна.
І діти з своїми гостями зайшли до свого дому.
Листи
Дорога моя мамочко!
Я живий і здоровий і живу в дитбудинку. Нас годують дуже добре й одягають дуже добре. Я ще в школу не ходжу. А де сестричка Ліда, я не знаю. Вона була в Константинов і, а в Аушвіц мене без неї повезли, а сестричку Ліду, і бабусиного Ясика, і Федю малого забрала якась жінка, тільки я не бачив і не пам'ятаю, а кажуть старші дівчатка. Дорога мамочко, приїдь до мене швидше. Мені тут добре. А писати я ще не вмію, а пише Тоня.
Твій Владик Гончарін.
Тоня закінчила листа, подумала з хвилинку і приписала: «Привіт від усіх дітей мамі Владика». Потім сказала:
– Дай руку, – поклала його руку на зворотну сторону паперу, обвела чорнилом і приписала: «А це власна рука Владика Гончаріна».
– А я танк хочу намалювати, – сказав Владик.
Тоня мить поміркувала і милостиво дозволила:
– Намалюй отут у куточку.
Тепер, здавалося, все було в порядку, і вона несміливо понесла лист Марині Петрівні, яка сама від себе писала щасливій матері, що синок її живий і здоровий.
Тоня ходила тільки в перший клас, але писати навчилася швидше від усіх. Її любимим заняттям було писати. Весь час вона ходила за виховательками і скиглила:
– Ганно Іванівно, Софіє Миронівно, дайте зошит – у мене списався.
Ганна Іванівна звернула увагу, що шкільні зошити робилися у неї надзвичайно тоненькими, тоді вона наказала не виривати, аркушів, а краще попросити зошита.
– Перевірте помилки, – сказала Тоня серйозно, – я ще з помилками пишу. Я можу переписати, якщо багато помилок, тільки шкода переписувати – рука дуже добре вийшла. Правда?
– Ні, можеш не переписувати, – так само серйозно відповіла Марина Петрівна. – Його мамі буде приємно, що самі ви вдвох написали. А помилок не так уже й багато, давай я виправлю.
Тоня з переможною усмішкою повернулася до столика, де сиділи Владик і Світлана.
– Марина Петрівна сказала, що дуже добре. Тепер, Владику, твоя мама приїде по тебе.
Владик почував себе героєм дня, і всі діти хотіли сказати і зробити йому щось приємне. Але й усі почували себе в піднесеному настрої. На стіні висіла велика карта СРСР, і Льоня Лебединський вигадав вирізати і приколоти маленькі червоні прапорці в тих місцях, звідки прийшли листи, де є тепер їхні друзі.
Він, Ілько і німий Ваня зголосилися написати листа в Сибір, їх зацікавили хлопці, які вже ходять в тайгу на полювання.
– Хай вони нам докладно про це напишуть.
– А хто насіння з квітів їм пошле? – схопилася Зіна. – Я теж хочу їм писати і надіслати насіння з найкращих квітів, яких там не знають.
– І я, – підхопила Оля.
– Ну що ж, і добре, – заспокоюючи, мовила Марина: Петрівна. – Ви теж напишете, там же у школі багато дітей, їм буде дуже приємно.
Леночка відповідала таджицьким робітницям, Катя сіла писати ленінградським дівчаткам.
Ася – голова дитради – грунтовно і докладно описувала життя дитбудинку уралочкам.
– А кому віддати лист дунайських моряків? – спитала Марина Петрівна.
– Нам! – закричали хлопці. – Від моряків теж нам! Але встала худенька чорненька Тоня і впевнено сказала:
– Він же Ліні Павлівні написаний, хай вона і відповідає і пошле привіт від усіх нас, а не тільки від хлопців.
Бліді, наче прозорі щоки Ліни Павлівни враз спалахнули. Очі у неї були великі, світлі-світлі, теж наче дві великі прозорі краплини води з чистого блакитного озера, вони глянули в очі Марини Петрівни, завжди спокійні, материнські очі.