Вранці за командою встали всі як один. Умилися, застелили ліжка, пішли строєм до їдальні.

Ганс зустрівся з вичікуючим і стурбованим поглядом Лінди. Але їм дали снідати – кухлик сурогатної кави і тоненький, як млинець, шматок хліба з маргарином. Це була їжа до обіду. Після сніданку їх не покликали до фрау Фогель, але наказали всім (не тільки їм) лишитися в їдальні.

– Діти, будемо співати, – сказала міс Джой, і голос її чомусь не так рипів, як завжди.

Дітей вчили співати лише молитви. Тужливими голосами вони затягли незрозумілі для них, чужі й далекі за змістом слова. І в цей час покликали Юріса, заляканого і забитого, до кабінету завідувача містера Годлея. Він звідти довго не виходив, а потім діти бачили, як Гертруда повела його просто в спальню.

Потім покликали Грегора, і Грегор теж не повернувся. Потім покликали Ганса і Лінду разом.

Вони мимоволі взялися за руки. Пальці в обох похололи і тремтіли. Вони так і зайшли до кабінету завідувача – дуже страшної для дітей кімнати, бо туди викликали лише в разі потреби покарати за якесь особливе правопорушення.

З дітьми лишилася Гертруда, а міс Джой пішла за Гансом і Ліндою, і вона навіть не сказала їм нічого з приводу того, що вони взялися за руки. Вона навіть намагалася зробити усмішку на своєму конячому обличчі, але, напевне, справжня коняка могла б це зробити далеко вдаліше, ніж ця вихователька.

У кабінеті сидів містер Годлей, випещений, байдужий до всього. Коло нього сухий, довгий гер Хопперт, фрау Фогель і кілька військових. Троє з них із зірочками на погонах і на кашкетах, які тримали в руках, сиділи трохи осторонь від інших. Один – уже сивий, вусатий, двоє – зовсім молоді. Вони уважно глянули на дітей, а фрау Фогель зовсім не сердито, а просто-таки люб'язно заговорила. Діти навіть і припустити не могли, що вона вміє так розмовляти.

– Ви зараз самі переконаєтесь, яка це нісенітниця. Ганс Остен – син німецького солдата, який загинув на фронті. Лінда-Ганна Войцик – полька, її батьки загинули. У неї нікого нема. Дітки виховуються у нас змалечку.

Молодший з цих трьох сказав щось сивому не по-німецькому, але якою мовою?

Лінда вловила знайомі слова, та всього зрозуміти не могла. Вона вся стрепенулась, повернулася до них обличчям.

Молодий поглянув на неї уважно, ласкаво, – ніхто так не дивився тут на них! – і спитав повільно, чітко, тою рідною, майже забутою мовою:

– Як вас звуть, діти?

І тоді дівчинка подалася трохи до них і сказала те, чого ніколи тут не казала, бо колись давно її за це дуже побили, – сказала поволі – інакше вона не зуміла б.

– Мене звуть Ліда, а його Ясик. Ми з Радянського Союзу.

– Ви чуєте, чуєте? – грізно промовив сивий. – Діти самі кажуть. Це ті діти, яких ми шукаємо. – Прошу запротоколювати – Ліда і Ясик з Радянського Союзу.

– Вони збожеволіли, – закричала фрау Фогель. – Це пропаганда! їх підмовили!

– Хто? Коли? – обурився молодший. – Адже вони у вас за сьома замками, до них нікому і пробратися не можна. Не дім для дітей-сиріт, а в'язниця для тяжких рецидивістів.

– Спокійно, – сказав сивий. – Для нас ясно, що це радянські діти, навіть більше – ми знаємо, що матері розшукують їх, – звернувся сивий до начальника і його прибічників, – ми одержали листи їхніх матерів.

– А прізвища, їхні прізвища? – заверещала фрау Фогель. – Спитайте їхні прізвища.

– Як твоє прізвище, Лідочко? – спитав знову молодий. Але що могла сказати Ліда?

– Я не знаю… – сказала вона, почервонівши і схиливши голову.

– Я не знаю, – повторив і Ясик.

– А ти не пам'ятаєш такого прізвища – Климкович? – Ні… не пам'ятаю…

– А як звуть твою маму, Ясик?

– Я не знаю. Моя мама вмерла, я її не бачив, – сказав хлопчик так, як його вчили всі ці роки.

– Бачите, бачите, – торжествувала фрау Фогель, – вони не можуть пам'ятати, бо цього ніколи не було. А про те, що її звуть Лідою і його Ясиком, – їм хтось наплів. Ідіть, дітки, спокійно, вас ніхто не забере від нас. Ми не віддамо.

Але діти вийшли з кабінету ще смутнішими, ще переляканішими, ніж зайшли туди.

А Юріса і Грегора забрали з собою троє радянських військових. І Юріс сказав під секретом дітям: – Я не знав – а я Юрко, а Грегор – Грицько, і у нас є мами в Радянському Союзі, і ми туди їдемо.

– Там страшно, в Радянському Союзі, – сказав Петер.

– Брехня! – раптом осмілів Юрко. – Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери – хіба вони страшні? Мені тут страшно.

І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року – лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів «добрих» англо-американських вихователів.

А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.

От уже й шум машин завмер… А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.

– Так ви з Радянського Союзу – Ліда, Ясик? – раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.

Над ними стояв сам директор сирітського дому.

– В карцер! – гримнув він раптом. – Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.

Але ні, вони не забули, – вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.

З карцера вони вийшли через три дні.