Шрифт:
– Все-таки шкода, така гарна чашка. Та ти й так не забудеш нас, правда, Катю?
* * *
Катя оббігала весь будинок, всіх обняла, перецілувала, потім непомітно вибігла в садок – тільки Льоня, якого відпустили з школи, і Ваня з нею. Там, за «тютюновими плантаціями», з-під снігу виглядали ялинка, дубок, ясенок і клен. Вони пустили міцно коріння і росли, не могли не рости, бо їх любили і доглядали.
– Не забувайте мене, – сказала Катя Льоні і Вані. Вони втрьох постояли мовчки.
Війна, концтабір, карцери, бомбардування, порятунок, рідний будинок, сад – це ж все пережили вони разом…
– Ми завжди будемо разом, – сказала Катя, – де б ми не були. В Радянському Союзі всі разом і ніде не далеко. А ви найрідніші. Пишіть мені про все!
Увечері приїхала машина з двома бойовими товаришами Романа Денисовича, щоб відвезти Катю з батьком на вокзал. Вони їхали до Москви, а звідти в свою Білорусію. І дивно – нікому не здавалося, що Катя їде назавжди, розлучається з ними навіки.
– Я приїду влітку, – обіцяла вона впевнено. – І я писатиму часто, і ви всі мені. Тонько! Не вішай носа. Надсилай мені всі вірші! Мічурінці! Не забудьте в квітні висадити бульби лілей і троянди рано не розкривайте! Привіт Петру Петровичу! Коли я кінчу школу, я приїду в Київ, у нього вчитися. До побачення, дорогі мої! До побачення!
Прізвищ нема
… "Я благаю вас. Розшукайте мою дочку Надю. Вона десь в англійській зоні. Ви, напевне, маєте можливість пошукати її по дитячих притулках. Поможіть її повернути»…
…«Наші два сини Гунар і Петер лишилися в дитячому притулку англійської зони. Вони були вивезені з Латвії у 44-му році. Ми, радянські громадяни, просимо повернути їх на батьківщину в Радянську Латвію»…
…«Я надсилаю вам копію метричного свідоцтва, з нього видно, що Толя справді мій син. Нас розлучили в концтаборі в 1945 році. Як же мені довести, що це мій син, а я його мати, загубила на війні чоловіка, сама я пройшла крізь фашистську каторгу і нацистські табори смерті, витримала всі фашистські муки та катування, але живу, живу на своїй рідній Радянській Батьківщині і хочу повернути до себе свою єдину радість, свого сина – і я мушу доводити, що я, справді я – його мати!..»
…«Ми пишемо вам від імені матері – партизанки Вітчизняної війни, що вже п'ять років лежить після тяжкого поранення в ліжку. Її сина Яна (Ясика) вивезли у 1943 році до Німеччини разом із старою матір'ю.
Стара мати загинула в душогубці концтабору. Хлопчик був вивезений з іншими радянськими дітьми з концтабору Аушвіц в Путуліц і потім на захід наглядачкою фрау Фогель. У цій жахливій справі брав участь професор Хопперт. Відомо, що хлопчикові змінили ім'я на Ганс. Була разом з ним радянська дівчинка Ліда, яку стали називати Ліндою. Ясик 1940 року народження – надсилаємо його дитячу фотографію і фотографію його батьків.
Ми благаємо вас розшукати хлопчика».
Під цим листом підписів було багато – вихователька дитбудинку репатрійованих дітей, Герой Радянського Союзу, заслужена артистка республіки, лікар – завкафедри Охматдиту. Обозна – знайоме прізвище. Ну, її він добре знає і пам'ятає! Але вона не знає, що він тепер працює у відділі репатріації. Він не встиг дочитати решту листів, як задзвонив телефон.
– Це я, Валентина, – почув він голос дружини. – Я одержала листа від Олександри Самійлівни.
– Я також, – відповів полковник.
– Так ти, напевне, все знаєш. Я і маленька Валюшка приєднуємо наші голоси. Роби все, що зможеш. Почекай, Валюшка хоче тобі теж щось сказати.
Обличчя полковника враз проясніло, коли він почув радісний голосок:
– Тату, привези хлопчика!..
– От що, – сказав полковник, покликавши своїх помічників у справі репатріації, – негайно складіть списки дітей за цими листами. Адреса притулку у вас? Сьогодні ж поїдемо. Так, так. Машиною. Коли б хто знав там, дома, в Радянському Союзі, як по-дурному довго тягнеться ця справа. Переговори з представниками англо-американської зони, їхні безглузді зволікання. То нема керуючого таборами переміщення, то нема представників комісії, то будинок переїхав на інше місце.
– Я не розумію,- хвилювалася дома Валентина Дмитрівна.- Здається, так просто, батьки звертаються з проханням розшукати – перевіряють, де діти, і дітей віддають. Ні, треба ще довести, що це насправді батьки, що хлопчик або дівчинка справді росіянка, українка чи білоруска. І чомусь виходить, що всі або поляки, або німці, а наших і нема. Це ж треба звірами бути – не віддавати батькам дітей.
– Работоргівці кляті, – кидав суворо чоловік і знову й знову наполегливо починав розшуки, перевірки, домовляння з англо-американськими властями.