Шрифт:
— Ви знаєте, як він... ну, чи вона... воно... ну, як це виглядає?
— В мене є вдома бестіарій. Але я, коли чесно, не ідентифікував його.
— Що у вас дома?
— Така книга спеціальна. Там описані всі бестії, які тільки існують в природі. Всякі різні монстри.
— Гм... Ви переконані, що все це існує в природі?
— А як же! Інакше б їх ніхто ніколи не бачив і не описував. Є в мене пізні версії, я можу зараз...
— Не треба! — поспішно перервав його Мельник, відчуваючи, що зараз їхня розмова зайде в царину шизофренії. — Скажіть краще, хто ви і як збираєтеся ловити вашого монстра?
— Прізвище моє Кулаков. Я дослідник, біолог, у мене хата під Черніговом, у Количівці. Знаєте, біля аеродрому.
— Знаю, — Мельник ніколи там не бував.
— Про невідоме чудовисько, яке живе в Тихому Затоні, не так давно всі газети писали. Навіть київські, з науковими коментарями. Я дізнався, де цей Тихий Затон, і приїхав сюди. Будиночок пощастило зняти через знайомих. Виявляється, сюди не так просто потрапити. Аби мені не заважали, заплатив за двомісний і живу в ньому сам. Це на тому краю, останній ліворуч. Відразу біля сортирів. Дуже воняє, тому так просто вдалося пробити саме це місце. Повадки цієї тварюки я знаю: вона нападає рано-вранці на рибалок. Не себе ж я живцем поставлю! І вмовити нікого не вийде, наперед знаю. Тому я почав стежити за всіма, хто плаває на той берег, до затону. Найчастіше це роблять ті четверо, що напали сьогодні на мене. В мене навіть човен є, тільки вправлятися з ним — ціла наука...
— Стоп, — підніс руку Мельник. — Значить, громадянине Кулаков, ви вирішили, що рано чи пізно чудовисько, котре ніби-то живе в Тихому Затоні, нападе на них.
— Звичайно нападе. Так їм і треба.
— І як ви планували діяти далі?
— Програма мінімум — побачити потвору і переконатися, що вона є. Стільки жертв, воно ж не зупиниться. Тепер у нас є справжня зброя.
— У кого — „у нас”?
— Хіба я не переконав вас полювати на озерне чудовисько?
— Ні, — жорстко відрізав Мельник. — Думаю, далі дії розвивалися так? ця четвірка побачила, що ви їх пасете, і вирішили розібратися. Їм не так важливо, хто ви і чого шукаєте. Вони не хочуть, аби за ними стежили. В чомусь вони праві, хоча самі — чудовиська більш реальні, аніж те, за яким ви полюєте. Я б не радив вам далі займатися цією справою. Або, принаймні, робити щось самостійно. Домовились?
— Отже, пістолета не дасте?
— Здається, я чітко висловився. Тепер з вами, Олю...
— Хіба зі мною ще не все, сусіде?
— Не все. Хто вам сказав, що я працюю охоронцем бази?
— Сергій, рятувальник.
— Ви добре знайомі?
— Я не знайомлюся з місцевими мачо. Навіть із великої нудьги. Не хочу конкурувати з тутешніми шмаркачками. Ми розговорилися випадково. Чомусь зайшла мова про безпеку. Здається. Я запитала, чи приписаний до бази хоча б один пост міліцейської охорони. Особиста безпека всіх цікавить, особливо коли молода жінка живе в благенькому бунгало сама, згодні? Ну, Сергій і обмовився: мовляв, тепер тут є цілий охоронець...
— Так і сказав — цілий?
— Так і сказав. Ще сказав, що боятися нема чого. Ви типу вирішуєте всі проблеми. Ось чому я підійшла саме до вас, коли побачила проблему.
— Хто ще говорить про чудовисько в затоні?
— Здається, ніхто. Може, хтось і думає, але аж такого ажіотажу я не помічала.
— Я теж, — вставив Антон. — І добре — це моє чудовисько!
Мельник з Ольгою знову перезирнулися. Сто п’ятдесят грамів коньяку і кілька ударів по черепу не можуть так подіяти на людину.
— У такому разі пропоную і нам цю тему не розвивати. Я спробую розібратися. Хто лякає людей. Заодно, Антоне, я б просив вас не особливо розводитися про те, що в мене є справжній пістолет. Згода?
— О’кей!
— Чому ви мене не попереджаєте? — поцікавилася Ольга.
— А ви, думаю, знаєте це і без мене, — Віталій глянув на годинник. — Ого! Початок першої! Засиділися ми з вами. Лягаємо спати чи...
— Ви пропонуєте з принципу допити цю пляшку? — посміхнулася Ольга.
— Я пропоную віддати її Антону. Все ж таки він у нас потерпілий. Ви як, не проти?
Антон мовчки підвівся і, буркнувши щось собі під ніс, вийшов, лишивши пляшку на столі.
— Образився, що йому не повірили?
— Думаю, Олю, він образився, що йому не дали пістолет. Я ви думаєте, він — нормальний?
— Рівно настільки, наскільки нормальний довколишній світ, — вона підвелася. — Піду і я. Тепер спатиму спокійно. Я ж сусідка цілого охоронця. До речі, а вас як звати?
— Віталій.
— Нарешті познайомилися остаточно. Добраніч, Віталію...
Коли на ранок Мельник вийшов, аби перевірити, як там Лютий з компанією, їхнього намету та речей він не побачив. Після них лишилася тільки купа сміття. Виходить, утекли...
Де їх тепер шукати і чи потрібно це робити взагалі. Чомусь Шульга був переконаний — вони рано чи пізно самі нагадають про себе.
Адже вчора вони не втекли. Вони лише відступили.
11. Божа людина
Прокачати того, хто назвав себе Антоном Кулаковим, дослідником із Количівки, виявилося нескладно. Тут Мельник обійшовся своїми силами. Рано, традиційно поставивши Обухівського до відома про потребу відлучитися по справах і отримавши у відповідь байдуже знизування плечима, він сів за кермо і поїхав у Количівку. Від Козубів — якихось нещасних сімдесят кілометрів.