— Закрий рота! — вигукнула Ольга, на мить відірвавши обличчя від долонь, і всі побачили сльози в неї на очах.

— Чому? Хай говорить, — Заруба звертався до неї, але в її бік не дивився.

— З рештою, це не так важливо. Регулярний, доступний і шалений секс в якості додаткового стимулу. Бонусу, як тепер кажуть. Ви, Павле Павловичу, хороший бізнесмен. Так ось, — повернувся до головної теми Мельник, — коли два дні тому я дізнався, що десь у Тихому Затоні можна реально знайти скарб, то почав розуміти, кого чи що міг побачити в тумані кілька днів назад, коли ночував біля затону із Шалигою. Оскільки в нечисту силу я не дуже вірю, більш реальною мені видалася така версія: рибаки гинули після того, як бачили біля затону щось, чого їм бачити не слід. Тому я про всяк випадок вирішив пошукати біля того берега, з якого зручніше підступитися до води.

— Ви вже казали про це. Я знаю, як і де ви знайшли сховані акваланги.

— А я зараз буду повторюватися! Бо тепер ці події матимуть додаткове значення. Тоді я ще вважав вас, Заруба, підприємцем, який рятує свій бізнес. Через те спішив поставити вас до відома про нові обставини — виявляється, історія ще не скінчилася. Заодно вирішив забрати Ольгу з собою — вона після вбивства Кулакова не могла впоратися із депресією. Тепер я її дуже добре розумію, але про це — трошки пізніше. Значить, вона пішла ставити директора бази до відома про дострокове звільнення будиночка, а я тим часом вирішив без свідків подзвонити вам. Як на зло, забув телефон і згадав — він мусить лишитися в пам’яті її мобілки. Він там лишився — не один раз. Щодня з цього телефону на ваш телефонували мінімум три рази. Ольга просто не чистила пам’ять своєї „трубки”. Мене тоді ніби током стукнуло — все раптом ставало на свої місця. Вже за п’ять хвилин я знав від свого колеги, — знову кивок на Скрипника, — що Чабан із Моругою — професійні водолази, а Ольга Воронцова — міс Чернігів, яку після перемоги на конкурсі наблизив до себе банків Заруба. З його подачі вона влаштувалася фотомоделлю в одне київське агентство, позувала в нових платтях, шубах, костюмах та купальниках. Той самий Заруба, за чутками, купив їй у Києві однокімнатну квартиру і регулярно навідує свою пасію. Значить, випадковим наше знайомство точно не могло бути. Ольга доповідала Зарубі про кожен мій крок. Правда, я не сказав їй про свій намір переночувати на Тихому Затоні. Через те водолази почували себе в безпеці і я навіть побачив одного з них. Хоча і вони мене тоді побачили, впізнали і вирішили про всяк випадок не чіпати. Ви, Заруба, тоді сказали їм, що вони вчинили правильно. Хто б тоді вивів на чисту воду банду Юри Лютого?

— А ви хотіли, аби вони і вас утопили?

— Тепер це вже не так важливо. Просто Ольга не попередила вас, бо нічого не знала про мої тодішні наміри, ось і все. Зате наступного дня ми з нею говорили на дуже цікаву тему: вона обмовилася, що в неї є друг, який шукає скарби. Навряд чи вона ляпнула це спеціально. Тільки вчора, коли я зробив усі можливі й неможливі відкриття, ця розмова мені відразу пригадалася. І коло замкнулося: коханець банків — той самий друг, неподалік — ніби-то реальні скарби, водолази з аквалангами, які ховаються від людей. Нарешті — люди, які гинуть, бо друг банкір намагається захистити свої пошуки від цікавих очей. Лишалося тільки взяти виконавців на гарячому.

— На чому ж ви їх взяли?

— Просто на воді, — тепер Мельник знову посміхався від власного каламбуру — взяти на гарячому в холодній воді.

— Пірнати з аквалангом не заборонено законом.

— Чому ж тоді вони напали на нас і спробували втекти? Я вам відразу це пояснюю: вони знали, що причетні до п’яти вбивств. І так само знали, що я мент, нехай і колишній. Тому нашу появу біля затону в той момент, коли вони пірнали, сприйняли досить агресивно. Але потім довго не ламалися: їм самим уже набридло жити в постійному страху. Вони ж боялися, Заруба — боялися вас. Не треба ніколи нікого залякувати. Адже для того, аби позбавитися страху, залякані скористаються першою ж можливістю. Отже, все, чого я не знав чи про що лише підозрював, Чабан із Моругою мені буквально розжували.

— Не під протокол, — уточнив Заруба.

— А він нам і не потрібен, — голос Мельника прозвучав якось заспокійливо. — Значить, що ми маємо? Купу грамотних людей. Грамотних настільки, що вони не лише регулярно читають газети і роблять із прочитаного висновки. Вивчаючи і аналізуючи інформацію, часто — суперечливу, ви і вам подібні, Павле Павловичу, заробляють гроші.

— Що в цьому поганого?

— Нічого. Я, наприклад, два дні тому дещо заробив. І повертати вам це не буду — адже таємниця Тихого Затону розкрита, примар там більше немає. Хоча цю таємницю вигадали ви самі, це не має значення: значить, я на якомусь етапі виявився трошки розумнішим, ніж ви сподівалися. Тепер давайте не будемо відволікатися, — пауза. — Отже, банкір Заруба читає відразу в кількох газетах історію про літак із вантажем золота, який більш як півстоліття тому затонув у Тихому Затоні. Він проводить деяку артпідготовку і дізнається — інформація абсолютно свіжа, ще ніде не світилася офіційно. Інакше золото уже б давно шукали. Поки хтось щось почне думати, Заруба вирішує діяти. Для цього робить абсолютно дурну і невдячну роботу — починає розвивати на берегах Десни комерційну туристичну інфраструктуру. Все це ширма — вам, Павле Павловичу, треба легалізувати ваших найманих водолазів. Справді, пірнання вночі і відлежування в наметах удень надто кидається в очі. Тому ви зголошуєтеся вкласти гроші в розвиток бази відпочинку „Метеор”. Ви справді робите якійсь фінансовий внесок і відразу стаєте інвестором, багатим власником. Тому маєте право розширювати штат працівників. Так Чабан і Моруга опинилися неподалік від завітного місця, де сховані мільйони. А далі в процесі пошуків сталося те, що я передбачав — один рибалка випадково натрапив на дивний тайник біля затону, міг пустити чутку про акваланги, і рятувальники вбили його. Втопили в воді тим самим способом, про який я вам уже казав.

— Цікаво, — вкотре промовив Заруба. — Це вони вам самі призналися?

— Причому — без жодних застосувань фізичної сили з нашого із майором боку.

— Вони вбили — тоді до чого тут я?

— Бо вони тут же зізналися в усьому вам, своєму роботодавцеві. Мені вони мало не хором доводили, що не знають, як усе вийшло. Їх попередили про суворе дотримання таємниці, і раптом — цікавий дядечко присів біля їхнього сховку і роздивляється акваланг. Вмовляти його нікому не казати чи погрожувати не було смислу. Моруга напав ззаду, вдарив у потилицю, а Чабан швидко підтягнув непритомного до води і занурив туди його голову. Зізнавшись вам у своєму необдуманому гріху і спитавши поради, вони загнали себе в глухий кут. Ви тут же заявили, що здасте їх у міліцію і зробите все, аби обох посадили надовго. Вони були в курсі ваших можливостей, тому запитали, що ж їм робити. І ви порадили вбивати випадкових рибалок далі. Бо, заінтриговані статтями Коротуна про Тихий Затон і всі загадки, що з ним пов’язані, ви знайшли книжечку Івана Шалиги. Прочитавши, не повірили жодному слову, але при цьому прекрасно знали, наскільки наші люди забобонні. Вам нічого не вартувало обіграти все так, аби після третього нещасного випадку народ обережно заговорив про нечисту силу. Ви, Заруба, готові були на все, аби довкола місця, де для вас шукають скарб, не вешталися сторонні. Якщо для цього треба забрати кілька життів нікчемних, за вашим висловом, людців, то за вашим наказом їх забирали. Чабан і Моруга не мали іншого виходу, все більше вгрузаючи в це багно. А ви отримували явне задоволення від цієї дуже цікавої, як на погляд знудженого бізнесом банкіра, гри. Саме тому, Павле Павловичу, Моруга і врятував мені життя два дні тому, коли Лютий з дружками мало не потопили мене в затоні. В якійсь момент їм обом сподобалася ця гра. Їм у кайф стало відчувати себе справжньою нечистою силою, на яку можна все списати і якій нічого ніколи не буде. Поки Чабан сидів у засідці, Моруга на березі швиденько перебрався у водолазний костюм, почепив балони з аквалангами і пірнув, очікуючи зручного моменту для демонстрації власної демонічності. Так вони полювали на рибалок: пропливали під дном човна, перекидали його, затягували жертв під воду. Все це — за лічені секунди. Але позавчора всі остаточно загралися, Павле Павловичу: аби Моруга не торкнувся мене під водою, хто знає, став би я далі копати цю історію. Адже кандидатури підозрюваних у вбивствах мене так само влаштовували.

Мельник не звик так багато говорити за один раз. Пошукавши очима по кабінету, він знайшов невеличкий холодильник. Не питаючи дозволу в господаря, підійшов, відчинив, вийняв звідти почату пластикову пляшку „Миргородської”, відпив з горлечка, примружився від задоволення — в горлі справді пересохло.

— Чому ви нічого не заперечуєте? — поцікавився він у Заруби.

— Бо ви можете фантазувати тут, скільки завгодно. А по цій справі тим часом є реальні фігуранти. Провину яких дуже швидко доведуть.

— Правильно. На це ви і розраховували.

— Скажить, Віталію: якщо все це правда і я такий лиходій, чому ж я найняв вас розібратися в цій історії? За логікою, я навпаки мусив би старанно приховувати всі кінці — адже, як ви кажете, я — організатор і замовник кількох убивств.

— Отут, Заруба, найбільш делікатний і складний момент у всій цій ситуації. Це непросто пояснити, ще важче зрозуміти. Але ви, наймаючи мене, колишнього мента без особливих професійних заслуг і з певною репутацією, намагалися хоч якось виправдати свої дії у власних очах. Ви так докладно розповіли мені про способи вбивств усіх цих людей тому, що досконально їх знали. Насправді жодних спеціальних дорогих експертиз ніхто не проводив. Тільки десь у підсвідомості ви відчували — все це заходить надто далеко. Припинити вбивства повинна стороння людина, а причини злочинів мусять лежати на поверхні. Тому ви приставили до мене Ольгу — вона доповідала про мої кроки і саме від неї ви вперше почули про Лютого, Кору, Малого і Череду. Справді, більш підходящих кандидатур, на які можна списати хоч десять убивств, просто немає. Тут знадобився блаженний Антон Кулаков — за інформацією Ольги, він серйозно зайнявся пошуками чудовиськ у районі Тихого Затону. Для цього стежив за компанією Лютого і навіть мав із ними серйозний конфлікт. Ніщо не заважало молодим відморозкам при наступній зустрічі забити набридливого Кулакова на смерть. Дізнатися, що батьки Череди тримають поросят на продаж, не надто важко. За вашим наказом Чабан дочекався, поки на подвір’ї в Череди нікого не буде, пробрався туди, ігноруючи припнутого на ланцюгу злого собаку, і викрав ножа — колюн лежав на видному місці. Цим інструментом для коління свиней Моруга проткнув мертве тіло Кулакова. А потім самі ж рятувальники знайшли ножа на березі, в такий спосіб пристебнувши його до трупа. Тепер я шукав не абстрактне демонічне чудовисько — я шукав реального вбивцю, який орудує ножем. Лютий та інші — справді мало симпатична публіка. В мене навіть виникло гостре бажання посадити всю бражку за грати. Тим більше спровокувати їх на активні дії своєю появою мені нічого не вартувало. Вони настрополилися мене грохнути — вже є привід для затримання. Далі ланцюжок: раніше судимий Лютик — його приятелі, лідером для яких він є — наркотики — викрадання чужого улову — розборки з рибалками — напад на мене — пошкодження вашої машини — вбивства — чужий імпортний човен — ножик із помешкання Колі Череди — убивство Антона Кулакова. Ось вам і примари Тихого Затону. Поки затон формально є місцем скоєння злочину, народ особливо не вчащатиме туди. До того ж забобони ще ніхто не відміняв. Адже ці пацани легко могли злигатися із нечистою силою. Старий Шалига тільки порадів би з того, що його придумки живуть у народі самі по собі. Зате тепер я можу дати справжнє пояснення депресії, яка охопила Ольгу після звістки про страшну загибель нещасного, Богом скривдженого Кулакова. Вона здогадувалася про справжні причини і в певний момент до неї дійшло: розповівши своєму хазяїну та коханцеві про нього, тим самим підписала йому вирок і пришвидшила кінець. Повторюю — якби всі, хто брав у цій грі участь, не захопилися нею так явно, я б заспокоївся ще два дні тому. Тепер я знаю правду.