Мельник упав на коліна і різко нахилився вперед, кидаючи напасника через себе. Прийом удався — супротивник послабив хватку, Віталій спритно вивернувся, розвернувся обличчям до ворога і вони, зчепившись, покотилися по траві.

Скрипник, повернувшись до затону і наставивши дуло рушниці на воду, стрельнув у неї один раз. Потім другий, потім — знову і знову. На п’ятому пострілі над поверхнею показався втікач— водолаз. Він тримався обома руками за голову в тих місцях, де під костюмом ховалися вуха, трясся і щось вигукував. Дославши в ствола ще один патрон, Скрипник голосно крикнув:

— Вилазь, вилазь! Тетеря глуха! Я не промахнуся, почув мене!

Трусячи головою, аквалангіст поплив до берега, підгрібаючи однією рукою. Іншу далі тримав на вусі — видно, таки добряче оглушило. Оцінивши його стан і зрозумівши — нікуди не дінеться, Скрипник поспішив на допомогу Мельнику.

А Віталій, опинившись під супротивником і відчувши його фізичну силу, пустив у хід зуби, стиснувши їх на нижній губі ворога — той буквально торкався його обличчя своїм. Лісову тишу порушив принизливий крик, хватка знову ослабла, і Віталій без особливих зусиль скинув ворога із себе.

— Наручники! — закричав він, спльовуючи солону кров із чужої прокушеної губи.

Скрипник витягнув із кишені заготовлену пару кайданок. Перевернувши свого напасника на живіт і придавивши коліном хребет, Мельник звичним жестом заломив йому руку за спину і застебнув браслети на обох зап’ястях.

Тим часом оглушений аквалангіст вибрався на берег і, далі тримаючись за вуха, опустився на коліна. Підвівшись, Мельник підбіг до нього, на ходу беручи в Скрипника другу пару наручників, і перш, ніж закувати руки і цьому, скинув з нього водолазну маску.

— Знайомся, куме, — важко дихаючи, промовив він. — Це — Михайло Моруга. А он там, — кивок за спину, — такий собі Микола Чабан. Хтось із них убив п’ятьох чоловік тут, на Тихому Затоні. А може, вони робили це по черзі.

— Закрий рота, — прохрипів Чабан, крутячись на траві вужем. — Досить уже, ти самий сильний! Відпускай нас і поговоримо!

— А як же, мужики! Звичайно, поговоримо, — погодився Мельник. — Тільки відпустити вас поки що не вийде. То як, Мишко? — легенько штовхнув він у плече Моругу. — Є там німецький літак із золотом чи дуже глибоко в мул засмоктало?

— Пішов ти..., — видихнув Моруга.

— Ми, Мишко, разом підемо. Всі. І якщо самі все не розкажете, будьте спокійні: ніхто не знає, що ми сюди приїхали. Зате вас із цієї бездонної затоки точно ніколи не виловлять.

— Нічого ти не зробив, — вигукнув Чабан.

— Хто тобі це сказав, потворо? — повернувся до нього Мельник усім корпусом. — Ми з Сашком не любимо, коли просто так топлять у воді людей і протикають їхні трупи ножами. Я дуже злий, і це — серйозно. Тому краще давайте, аби в нас розмова вийшла...

Була половина дев’ятої ранку, коли Мельник відчинив двері своєї квартири. Попри його передчуття, Ольга тихо і спокійно спала. Підійшовши до дивна, він нахилився і поторсав її за плече.

— Ну? — сонно запитала вона, не розтуляючи очей.

— Підйом. На нас чекають великі справи.

— Які? — очі її нарешті розплющилися, подивилися на Віталія знизу вгору. — О, ти вже одягнений. І знову брудний. Де ти вічно лазиш?

— Я для цього тебе й розбудив, аби пояснити. Збирайся, збирайся. На нас дехто чекає.

— Ти такий втаємничений...

— Це ще не всі таємниці на сьогоднішній ранок. Збирайся, кажу. Справи серйозні.

За двадцять хвилин здивована Ольга, вдягнена в джинси та футболку, але без косметики, яку не встигла накласти, сідала в машину до Олексія Скрипника.

Уже в салоні вона здивувалася ще більше.

— Якого чорта, Мельник?

Зайшовши до кабінету, звідки все почалося два тижні тому, Віталій буквально вколовся об погляд, яким його зустрів Заруба.

— Чортів не буває, — спокійно відповів Віталій. — Хоча ви не так уже й давно намагалися переконати мене в зворотному.

— Я питаю — ви дзвоните мені з самого ранку і навіть не просите, а вимагаєте про негайну зустріч для того, аби дурнувато посміхатися і говорити загадками?

— Навпаки, щоб заспокоїти вас — загадок уже нема.

Тим часом до кабінету зайшли Скрипник і Ольга. Від Мельника не сховався короткий погляд, яким Заруба буквально обпік білявку — вона навіть сахнулася і, не чекаючи дозволу, присіла в куточку обтягнутого шкірою дивана.