В класі зробилося тихо, як у могилі.

— Ану пождіть... пождіть-но, люде! — Баба схопилася із-за столу й вийшла насеред учительської — сива, з розпатланими кісьми і так подібна в цю мить до відьми, що всі й роти пороззявляли. — Ви що се надумали, га? Ви отсю дитину хочете в хурдигу запакувати? А Бога ви не боїтеся, скажіть?

—А ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! — крикнув Багрій. — Заступника собі знайшла, диви... Крім того, ти не маєш права виступати, бо я тобі слова не давав!

Баба глянула йому в вічі, й він замовк, неначе вдавившись.

— Ти, — глухо промовила вона, — убійнику... а ти якогось права питав, коли людям віка збавляв у тридцять третьому? Ти за що батогом забив Петра Шекерика, як той з-під снігу мерзлу картоплю викопував? Ти навіщо конем затоптав двох жінок, которі настригли колосків та несли дітям у пазусі? А тепер ти за право балакаєш, еге?! — Багрій роззявив рота і пробував щось промовити, — але вона тупнула ногою. — Сядь, гицлю, я сказала!

В учительській покотився гомін.

— Всі ви тут люди, і вірите в Бога! — сказала баба, і в кімнаті зробилося тихо. — А Господь карає всякого, хто бажає зла дитині. Не думайте, що ви будете жити у цьому світі вічно. Половина з вас умре вже через п’ять год, і тоді Господь спитає з вас за оце, що ви сьогодні коїте!

— Ти, бабо, знаєш, скільки нам жити зосталося? — насмішкувато поспитався хтось із заднього ряду.

Вона простягла руку й тицьнула пальцем у вчительку фізики.

— Ти приходила до мене ворожити! Правду я тобі сказала чи ні? — Та мовчала, і баба підійшла до неї й узяла за підборіддя. — Правду чи неправду... одвічай, просцітутко!

— Правду... — хрипко сказала та.

— Як я наворожила тобі, так і вийшло?

— Так... так, бабуню!

— А я ж тебе пожаліла, суку партійну... усеї ж правди й не сказала! — Баба відступилася й простягла руку. — Так знай же ж: через два годи ти умреш од раку, і смерть твоя буде така, що й ворогові не побажаєш!

—Ну, а зі мною, що станеться? — насмішкувато поспиталися із заднього ряду, і я втямив, що обізвався фізрук.

— А тебе, гицлю, задавить машина... як на висолопеді будеш їхати! — Баба подивилася на вчителів. — Ви думаєте, що смерть приходить раз у сто год, еге? Що жити будете довго й щасливо? Ні, люде... вона у кожного стоїть за плечима, — і треба жить так, щоб гріха не було!

Вчителі понуро мовчали.

— Ну... хто ще тут хоче знати, коли умре?

— А чого... — іронічно сказав завуч, і голос його раптом затремтів. — Заворожи нам, бабо, послухаємо!

— Ти умреш через сім год... прямо в класі! А ти, — баба глянула на вчительку початкових класів, яка радила показати мене психіятрові, — на той год весною вийдеш заміж... чоловік буде пити і п’яний зарубає тебе сокирою!

Багрій смикнувся й підняв голову.

— А я... а я?! — безтямно поспитався він.

Баба обернулася до нього, і її очі зблиснули, мов дві жарини.

— А ти, убійнику, довго житимеш... та перед смертю живцем згниєш, утямив?

— ... хто навів чекістів на його слід?

Багрій коротко реготнув.

— Та на хріна воно тобі, товаряко? Хто не навів, то добре зробив... він же ж людей убивав, ти що!

— Яких людей?

— Тих, що за совєцьку власть стояли, колгоспний рух очолювали... комуністів!

— А хіба комуністи — це люди? — тихо поспитався Юр.

— Він товариша Білошкурського зарізав... уповноваженого райкому! Ех, який це був чоловік... — Багрій зітхнув. — Та що тобі розказувати... Простий був, людяний... а веселун! Шутками завжди сипав, прибаутками... Завжди з собою коров’ячу машкару возив. Ото як ідемо, бувало, хліб трусити, то він у сінях її надіне та тільки через поріг — і як зареве: «Му-у! му-у! Ваша мама прішла, молочка прінєсла!»

— Справді, веселун! — буркнув Юр.

— А той Петлюра й перестрів його в чистому полі! Товариш додому їхав, натомився... а він його зсадив із коня, поставив на коліна — та й каже: «їж партійний білет!»

— Звідки це відомо? — з цікавістю поспитав Юр.

Багрій сплюнув набік.

— Люди йшли з буряків, то бачили! Отак поздівався твій дід із чоловіка... Ще й потім зерна мертвому в горлянку напхав!

— До-обре зробив!..

— А що ж тут доброго... ти, товаряко? В товариша четверо дітей сиротами зосталися... один другого менші!

Юр зціпив щелепи.

— А в тих людей, котрих товариш прирік на голод у тридцять третьому, дітей не було? Пам’ятаєте, як вони у колгоспних яслах умирали весною? По п’ятеро, по десятеро душ за день — і їсти просили до самісінької смерти?!