— А ти що, на власні очі це бачив?! — крикнув Багрій, і шия його почервоніла. — Бачив, кажи?!

— Усіх вас треба було вбивати!.. Вішати треба було, розстрілювати... щоб і сліду не лишилося од вашої фашистської партії!

Старий зазіпав, хапаючи повітря.

— А, то ти вбить мене прийшов? На... вбивай, душогубе! — Він підсмикнув холоші, і Юр побачив жахливо роздуті ноги, з котрих текла сукровиця. — Я й так у бога смерти прошу кожнісінький день... до половини вже згнив, бачиш?!

— Та на хріна ти кому потрібен, старий собако! — втомлено сказав Юр. — Сам...

... лежало перед ним пологими сірими хвилями. Він крокував через поле, шурхаючи носаками своїх черевиків у ламкому почорнілому стерновищі; улоговина помалу переростала в схил, який закінчувався розмитим нерівним гребенем, і видно було, як там, попереду, гостро й чітко вирізняється на тлі вечірнього неба кущ сріблясто-сірого полину. Юр збавив ходу; все доокруж принишкло, як буває тільки перед заходом сонця, й лише його кроки тяжко й гучно шелепали в цьому безгомінні, осяяному кривавими відкидами овиду; аж ось він піднявся на узвишшя й, утомлено сівши на землю, обхопив руками коліна.

Хмари геть розійшлися, й під високим чистим вечірнім небом напрочуд ясно видніли білі квадратики хат, гребля і руде глинисько біля неї, а ще далі, за селом, — довгі стяги перелісків і дороги, що немов би закам’яніли серед чорних піль. Хвилини текли й текли, а він сидів, не рухаючись із місця, й дедалі більше почував, як у самісінькій глибині єства починає ворушитися невиразний подив. Його свідомість знову немов би розкололася: одна половина фіксувала цей круговид у найменших його деталях, а друга — відмовлялася вірити, що він таки нарешті повернувся додому і тепер бачить оце село, розкидане по обидва боки широчезної долини, і навіть дивиться на нього з того узвишшя, де завжди колись зупинявся, повертаючись зі школи. Він став дошукуватися причини цього відчуття і зненацька уторопав: увесь оцей світ із його небом, полями і долиною видавався містичним, а значить, несправжнім, неначе б його намалювала якась могутня рука, — врешті він сам був часткою цього світу й, оскільки та ж таки потуга наділила його здатністю мислити, то він усе не міг збагнути, яка ж його роль у цій світобудові і чому лінія його життя, склавшись у певний, суворо визначений згори малюнок, має обірватися отут, у цих краях, де він колись народився. Юр провів рукою по чолу; в сей мент щось неначе зрушилося в ньому — і він мовби уздрів себе крізь товщу літ, і задихнувся од тої повноти життя, що переповнювала колись його істоту, й до самісінької глибини душі вразило його, настільки гостро й екстатично сприймалося тоді оце небо, і вечір, і вся оця земля...

ГЛОСАРІЙ

Баба казала: коли починалося село, в нім жили одні козаки. Король подарував їм цю землю, щоб вони перекрили шлях татарським чамбулам, які переправлялися через Тікич. Аж за сто років у селі з’явилися ляхи, які принесли із собою панщину. І тоді знайшовся такий чоловік, який прозивався Залізняком, — він підняв людей і вирізав ляхів та уніятів у Жашкові, Лисянці, Черкасах та Умані. Отут, на цім полі, військо Залізняка зустріло конфедератів, які спалили сусіднє село, знищивши там геть усеньку людність...

Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...